Витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння – це, мабуть, один із найдраматичніших судових процесів у земельних спорах. Уявіть: ділянка роками використовується для риборозведення, має кадастровий номер, орендаря, а потім з’ясовується, що вона взагалі-то державний лісовий фонд. Саме такий сюжет розгорнувся у справі № 909/1125/24, яку 15 липня 2026 року розглянув Верховний Суд.
Давайте розберемося, що сталося і чому ця справа важлива для всіх, хто має справу із землею.
Земля, ставки і несподіване минуле
Історія почалася ще у 2006 році. Тоді Тисменицька районна держадміністрація надала місцевому підприємцю дозвіл на оформлення 1,5282 гектара землі для облаштування ставків. Ділянка розташовувалася за межами села Березівка, в урочищі «Чорне болото», на землях запасу сільської ради.
Усе виглядало цілком законно. Проєкт землеустрою виготовили, кадастровий номер присвоїли, договір оренди на 10 років уклали. На ділянці облаштували три ставки загальною площею майже гектар, які навіть отримали офіційні паспорти водних об’єктів у 2019 році. Здавалося б, звичайна історія про риборозведення.
Але у 2023 році ситуація різко змінилася. Івано-Франківська міська рада, пославшись на пункт 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, прийняла земельну ділянку до комунальної власності. Одразу після цього уклали новий договір оренди – тепер уже на 20 років.
І отут на сцену вийшла прокуратура. Виявилося, що, за інформацією філії «Івано-Франківське лісове господарство» ДСГП «Ліси України», ця ділянка знаходиться в межах державного лісового фонду. Причому перебуває вона у постійному користуванні лісгоспу ще з 1996 року. Жодної згоди на вилучення цих земель уповноважені органи ніколи не давали.
Так і почалася судова епопея про витребування земельної ділянки назад у державну власність.
Два суди – два протилежні погляди
Господарський суд Івано-Франківської області у серпні 2025 року прокурору відмовив. Аргументація була такою: ділянку ще з 2006 року послідовно оформлювали як землю водного фонду, на ній розташовані паспортизовані ставки, а сам факт розташування всередині лісового масиву ще не робить її лісовою землею. До того ж матеріали лісовпорядкування різних років містили суперечності щодо площ.
Але Західний апеляційний господарський суд у березні 2026 року повністю перевернув ситуацію. Він скасував рішення першої інстанції та задовольнив позов. Чому? Бо апеляція знайшла те, чого не помітив місцевий суд – переконливі докази лісового минулого цієї території.
Головна інтрига: чи справді це ліс?
Ключове питання, на якому трималася вся справа – чи належить спірна ділянка до земель лісового фонду. І тут апеляційний суд розкопав цікаві документи.
По-перше, ще у лютому 1996 року Івано-Франківська обласна державна адміністрація своїм розпорядженням № 85 надала державним лісогосподарським підприємствам землі лісового фонду в постійне користування. Загальна площа по Тисменицькому району становила понад 14 тисяч гектарів.
По-друге, планово-картографічні матеріали лісовпорядкування 1979, 1996–1997 та наступних років чітко показували: спірна ділянка входить до кварталу 49 Марковецького лісництва. До речі, саме ці матеріали згідно з Лісовим кодексом України є повноцінним доказом права постійного користування – навіть без державного акта.
А коли у 2022–2023 роках виготовляли технічну документацію на землі лісгоспу, виявилося, що площа кварталів 48 і 49 без спірної ділянки становить 97,7955 га, а разом з нею – рівно 99 га. Арифметика зійшлася ідеально.
І це ще не все. Спеціалісти ТОВ «Гектар ІФ» підтвердили: накладення спірної ділянки на землі лісового фонду становить ті самі 1,5282 гектара. Тобто вся вона, повністю, розташована на території лісгоспу.
Що сказав Верховний Суд
Верховний Суд залишив постанову апеляції без змін. Його правова позиція спиралася одразу на кілька важливих моментів.
Передусім – на пункт 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України. Ця норма прямо каже: до 1 січня 2027 року право постійного користування землями лісогосподарського призначення, наданими до набрання чинності Земельним кодексом України, підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування. Інакше кажучи, відсутність державного акта не означає відсутності права.
Колегія суддів також нагадала важливу річ: державний акт лише посвідчує право, а не є підставою для його набуття. Підставою було розпорядження облдержадміністрації від 1996 року. І цього достатньо.
Доводи міськради та орендаря про те, що ділянка офіційно обліковувалася як землі водного фонду, що там розташовані ставки, що сам лісгосп свого часу погодив межі як суміжний землекористувач – усе це Верховний Суд відхилив. Ключовим виявилося те, що вилучення ділянки з державної власності ніколи не проводилося. А без такого вилучення будь-які подальші дії з нею – незаконні.
Суд також відкинув аргумент про те, що факт накладення меж мав би доводитися виключно судовою земельно-технічною експертизою. У цій справі достатньо було сукупності письмових доказів – від старих карт до розрахунків сертифікованих землевпорядників.
А як же позовна давність?
Орендар наполягав: держава пропустила строк, адже ділянка зареєстрована в кадастрі ще у 2009 році, і весь цей час він відкрито нею користувався.
Але тут важливий юридичний нюанс. Перебіг позовної давності починається не тоді, коли хтось почав користуватися землею, а тоді, коли власник дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. У цій справі право держави було порушене не у 2009 році – коли уклали договір оренди, – а у липні 2023-го, коли міськрада прийняла рішення про віднесення ділянки до комунальної власності.
Позов подали у листопаді 2024 року – трирічний строк, встановлений статтею 257 Цивільного кодексу України, був явно дотриманий. Верховний Суд із цим повністю погодився.
До речі, суд окремо підкреслив: віндикаційний позов, тобто витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, є належним та ефективним способом захисту в таких справах. Це прямо випливає зі статей 387 і 388 Цивільного кодексу України.
Чому ця справа важлива
Постанова Верховного Суду у справі № 909/1125/24 – це нагадування одразу про кілька речей.
Перше: плани лісовпорядкування, навіть складені десятки років тому, мають реальну доказову силу в суді. І до 2027 року вони залишаються легітимним підтвердженням прав лісгоспів на землю, як це прямо передбачено Лісовим кодексом України.
Друге: місцева рада не може просто так узяти й перевести державну землю в комунальну власність. Особливо якщо йдеться про лісовий фонд. Пункт 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, на який посилалася міськрада, не поширюється на землі, що перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств.
І третє: якщо земля колись була надана лісгоспу, то для її вилучення потрібна окрема, чітко визначена законом процедура. Без неї всі наступні оборудки з ділянкою – під загрозою скасування, хоч би скільки років минуло.
Колегія суддів Касаційного господарського суду також нагадала про принцип res judicata – основоположний принцип юридичної визначеності, який вимагає поваги до остаточного судового рішення. Перегляд справи можливий лише для виправлення судових помилок, а не для того, щоб просто домогтися повторного розгляду. У цій справі таких помилок Верховний Суд не знайшов.
Схоже, хитромудра конструкція зі ставками, паспортизацією водних об’єктів і двома послідовними договорами оренди просто не витримала зіткнення зі старими картами лісовпорядкування та уважним математичним аналізом площ земельних кварталів.
