Уявіть собі ситуацію: компанія винна понад 400 мільйонів гривень кредиторам, от-от почнеться банкрутство, і за два місяці до цього вона укладає дивний договір доручення. Саме така справа дійшла до Верховного Суду і стала показовою для всіх, хто має справу з визнанням недійсним правочину в межах справи про банкрутство.
Давайте розберемо цю історію докладно. Вона варта уваги хоча б тому, що суди переглядали її п’ять разів, перш ніж поставити остаточну крапку.
Як усе починалося: борг, договір і збіг, у який важко повірити
Події розгорталися ще у 2011 році. ТОВ «Хліб Інвестбуд» уклало контракт із Фермерським господарством «Агроінвест-Топилище» на поставку зерна. Компанія заплатила понад 824 тисячі гривень, але зерна так і не отримала. Суд стягнув ці гроші з фермерського господарства, з’явився наказ про примусове виконання – здавалося б, справа йде до логічного завершення.
Але у січні 2014 року «Хліб Інвестбуд» укладає договір доручення з фізичною особою-підприємцем Винниченком. Суть проста: повірений має допомогти стягнути ту саму заборгованість із фермерського господарства. Винагорода – 25% від фактично отриманої суми. А отримувати гроші боржника повірений мав право на власний рахунок.
І ось тут починається найцікавіше. За лютий-жовтень 2014 року повірений отримує від «Агроінвест-Топилище» усю суму – 849 975,59 грн, але не передає жодної копійки довірителю. Тим часом у березні 2014 року суд відкриває справу про банкрутство «Хліб Інвестбуд». Збіг? Суд вирішив, що ні.
Чому договір визнали недійсним
Верховний Суд у своїй постанові від 03 червня 2026 року підтримав позицію нижчих судів, які визнали договір доручення недійсним. Аргументація варта того, щоб на неї зважати.
По-перше, сторони договору фактично не виконували його з кінця 2014 року. Повірений отримав кошти – і тиша. Довіритель не надав реквізитів для перерахування, але це не виправдання. Цивільний кодекс України прямо передбачає: якщо кредитор ухиляється від прийняття виконання, боржник може внести гроші в депозит нотаріуса. Цього зроблено не було.
По-друге, і це ключове, компанія уклала договір за два місяці до порушення справи про банкрутство, маючи боргів на понад 400 мільйонів гривень. Суд зробив однозначний висновок: правочин був спрямований не на повернення дебіторської заборгованості, а на ухилення від погашення боргів перед кредиторами.
Колегія суддів Касаційного господарського суду підтвердила: невиконання обома сторонами дій із перерахування коштів із кінця 2014 року свідчить про зловживання правом. А це вже підстава для визнання недійсним правочину за статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України.
Найгостріше питання: чи спливла позовна давність
Обидва скаржники – і ФОП Винниченко, і фермерське господарство – наполягали на тому, що позивач пропустив строк позовної давності. Логіка нібито проста: договір укладено у 2014 році, згадки про нього були в судових рішеннях ще з 2014 року, а позов подали аж у 2021-му. Три роки давно минули.
Але суд поставив ключове запитання: коли саме ліквідатор дізнався про існування цього договору?
Відповідь виявилася не на користь відповідача. Попередні ліквідатори не передавали Демчану О.І. жодних документів про спірний договір. У матеріалах справи про банкрутство їх просто не було. Ліквідатор дізнався про правочин лише 18 вересня 2021 року, коли отримав заперечення від ФГ «Агроінвест-Топилище» у справі №903/716/21, де фермерське господарство саме послалося на договір доручення, доводячи відсутність заборгованості.
Це важливий момент. Аргумент про те, що судові рішення зі згадками про договір були опубліковані в реєстрі, суд відхилив. Доказів передачі цих документів ліквідатору не було. А сам факт існування інформації десь у публічному доступі не означає автоматичної обізнаності з нею.
Чому суд відкинув інші аргументи
Скаржники посилалися на десятки постанов Верховного Суду, зокрема на позиції Великої Палати. Мовляв, заміна ліквідатора не поновлює строку позовної давності. Але Касаційний господарський суд чітко розмежував ситуації: коли попередні ліквідатори могли знати про правочин, і коли вони об’єктивно не мали такої інформації.
Суд першої інстанції встановив, що доказів передачі договору чи документів про нього від попередніх ліквідаторів не існує. Листи, які нібито надсилав відповідач у 2015-2016 роках, також не підтвердилися належними доказами.
Були ще процесуальні нарікання: що судове засідання провели без участі відповідача, що не забезпечили відеоконференцію. Однак Верховний Суд нагадав головне правило: правильне по суті і законне рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.
Окремо скаржники наполягали на тому, що позивач обрав неналежний спосіб захисту – вимагав лише визнання договору недійсним без застосування наслідків недійсності. Але й цей аргумент не спрацював: визнання недійсним правочину саме по собі є належним способом захисту, коли йдеться про оспорюваний договір, укладений з ознаками зловживання правом.
Чого вчить ця справа
Історія з договором доручення №14/01-01 показує, як важливо розуміти справжню мету правочину. Якщо угода укладається напередодні банкрутства і фактично виводить активи повз кредиторів, суди дедалі частіше визнають такі дії зловживанням правом.
Не менш важливий і аспект позовної давності. Відлік починається не від дати вчинення правочину, а від моменту, коли позивач об’єктивно міг дізнатися про порушення свого права. І якщо ліквідатор отримав інформацію лише у 2021 році, а позов подав того ж року, строк не пропущено – навіть якщо самому договору вже сім років.
Справа також нагадує, що Верховний Суд відстежує спроби скасувати законне рішення через дрібні процесуальні недоліки. Якщо суть вирішена правильно, формальності не врятують.
