Визнання особи безвісно відсутньою: чому суд не повірив батькові, який «загубив» сина

Для зв'язку з адвокатом:

Що робити, коли рідна дитина зникла з вашого життя – і ви не знаєте, де вона, що з нею, чи жива взагалі? Саме з таким болем звернувся до суду батько, вимагаючи визнання особи безвісно відсутньою щодо власного малолітнього сина. Та чи завжди юридичний статус «безвісно відсутнього» справді потрібен заявнику? Справа № 756/7364/24, яка дійшла аж до Верховного Суду, оголила несподіваний бік таких спорів.

Коротко про суть ситуації. Чоловік звернувся до Оболонського районного суду міста Києва із заявою: його син, який після розлучення проживав із колишньою дружиною, з кінця лютого 2022 року перестав виходити на зв’язок. Номери телефонів не відповідають, листи повертаються, сусіди нічого не знають. Єдине припущення батька – мати вивезла дитину за кордон. Але куди саме? Невідомо.

На перший погляд – класичний випадок для визнання особи безвісно відсутньою. Та суд першої інстанції в задоволенні заяви відмовив. Чому?

Що насправді означає «безвісно відсутній»

Стаття 43 Цивільного кодексу України дає чітке визначення: фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Тобто це не просто «я не знаю, де людина». Це юридичний стан, для якого потрібна сукупність кількох фактів.

По-перше – справді відсутні будь-які відомості про місце перебування особи. По-друге – минув рік із моменту отримання останніх звісток. І по-третє – що найважливіше, – у заявника має бути реальна правова зацікавленість у такому визнанні. Навіщо вам це? Яку проблему вирішить судове рішення? Ось тут у справі № 756/7364/24 і стався ключовий поворот.

Районний суд з’ясував те, чого заявник «не помітив»: мати дитини активно брала участь у процесі. Вона надала докази, що син живе разом із нею за межами України, у безпечному місці. Жодного зникнення – дитина не стала жертвою злочину, не загубилася, не потрапила в біду. Просто батько не знає точної адреси, бо колишня дружина не хоче її повідомляти через систематичний психологічний тиск із його боку.

Сухий юридичний висновок суду: відомості про дійсне перебування особи встановлені. А отже, ключова умова для визнання особи безвісно відсутньою відсутня.

Чому апеляція взагалі закрила справу

Далі – цікавіше. Київський апеляційний суд пішов іншим шляхом. Він узагалі скасував рішення першої інстанції та закрив провадження у справі. Аргумент: відповідно до статті 306 Цивільного процесуального кодексу України, в заяві про визнання особи безвісно відсутньою обов’язково має бути вказана мета – для чого заявнику це потрібно. А в заяві батька такої мети суд не побачив.

Мовляв, раз мета не зазначена – провадження не можна було відкривати взагалі. Тож закриваємо.

Здавалося б, логічно. Але Верховний Суд із такою позицією категорично не погодився.

Верховний Суд: формальність не може бути вищою за суть

Касаційна інстанція звернула увагу на важливу процесуальну деталь. Частина перша статті 255 ЦПК України містить виключний перелік підстав для закриття провадження. І серед них немає такої підстави, як «незазначення мети в заяві». Апеляційний суд просто вийшов за межі цього переліку.

Крім того, батько все ж вказував свою мету – і в апеляційній скарзі, і в додаткових поясненнях. Він посилався на статтю 150 Сімейного кодексу України, яка зобов’язує батьків піклуватися про дитину, дбати про її розвиток, навчання, моральний стан. Мовляв, без знання місця перебування сина він не може виконувати свої батьківські обов’язки. Також він натякав на аліментні зобов’язання, де статус дитини відіграє не останню роль.

Тут важливий момент: Верховний Суд не сказав, що батько правий по суті. Він сказав інше – апеляція не розглянула справу по суті. Замість того щоб перевірити, чи справді районний суд правильно відмовив у задоволенні заяви, апеляційний суд закрив провадження з формальних мотивів. А це – процесуальна помилка.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду на чолі з Луспеником Д. Д. також нагадала про сталу практику: у справах № 225/1297/17, № 225/882/17, № 756/17293/17 суди відмовляли у визнанні особи безвісно відсутньою саме через те, що правова зацікавленість заявника не підтвердилася. І це правильно – розглядати по суті, а не закривати провадження.

Що це означає для подібних ситуацій

Рішення Верховного Суду у справі № 756/7364/24 – сигнал для всіх апеляційних судів: не можна ховатися за формальні процедури там, де потрібна змістовна оцінка обставин. Якщо суд першої інстанції розглянув справу по суті, апеляція зобов’язана перевірити правильність цього розгляду, а не шукати обхідні шляхи для закриття провадження.

Для пересічної людини ця справа – ілюстрація того, що визнання особи безвісно відсутньою не є універсальним інструментом. Якщо ви просто не можете домовитися з колишньою дружиною про місце проживання дитини – це не привід для судового визнання дитини зниклою. Для цього існують інші механізми: визначення місця проживання дитини, встановлення порядку участі у вихованні, навіть звернення до органів опіки.

Крім того, варто пам’ятати про воєнний контекст. Сотні тисяч українських жінок із дітьми виїхали за кордон, рятуючись від війни. І якщо хтось із них не повідомляє колишньому чоловікові свою нову адресу – це ще не означає, що дитина «безвісно відсутня» в юридичному сенсі. Суд це чітко розуміє.

Справу повернуто на новий розгляд до апеляції. І тепер Київському апеляційному суду доведеться відповісти на головне запитання: чи справді батько має правову зацікавленість у визнанні сина безвісно відсутнім, коли мати дитини виходить на зв’язок, бере участь у засіданнях і підтверджує, що з хлопчиком усе гаразд? Або ж це спроба використати судовий механізм для тиску на колишню дружину?

Консультація адвоката – записатися

Консультация

Форма обращения к адвокату

Для зв'язку з адвокатом: