Визнання рішення іноземного суду на території України – процедура, яка рідко потрапляє в заголовки новин. Але коли йдеться про долю дитини, кожна деталь раптом набуває колосальної ваги. Саме таку справу нещодавно розглянув Верховний Суд, і його висновки цілком можуть змінити підхід до подібних ситуацій у майбутньому.
Уявіть собі картину. Польський суд ухвалює рішення про те, з ким має жити дитина. Батько – громадянин Польщі, мати – українка, яка разом із донькою кілька років тому переїхала до Одеси. Суд у Варшаві вирішує: батьківські права повністю переходять до батька, а матері залишають лише можливість отримувати інформацію про здоров’я та навчання дівчинки. Здавалося б, усе ясно. Але коли батько спробував домогтися визнання рішення іноземного суду в Україні – отримав категоричну відмову. Приморський районний суд Одеси, а за ним і Одеський апеляційний суд сказали: ні.
Чому так сталося, що саме пішло не так і до яких висновків дійшов Верховний Суд – давайте розбиратися крок за кроком.
Суть спору: дві країни, одна дитина
Громадянин Республіки Польщі звернувся до українського суду з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення районного суду Варшави від серпня 2023 року. Цим рішенням польський суд доручив здійснення батьківських прав над неповнолітньою донькою саме батькові, обмеживши права матері. Також із матері стягнули судові витрати – загалом близько 4 тисяч злотих.
Мати та донька з липня 2019 року постійно проживають в Одесі. Дівчинка ходить до української школи, вільно розмовляє українською, польської мови не знає. І, як зафіксували психологічні експертизи, надзвичайно прив’язана до матері.
Ситуацію ускладнює ще одна обставина: ще у 2021 році український суд за процедурою Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей зобов’язав матір повернути дитину до Польщі. Але те рішення залишається невиконаним уже понад чотири роки. Паралельно триває виконавче провадження, накладалися штрафи, оголошувався розшук – однак дівчинка й досі в Одесі.
Чому українські суди відмовили
Приморський районний суд Одеси, а слідом і Одеський апеляційний суд, висловилися чітко: рішення польського суду визнавати не можна. Головний аргумент – дитину не заслухали під час розгляду справи в Польщі. А це, як зазначили суди, суперечить основним принципам процедури держави, де подано клопотання про визнання.
Пункт «b» частини другої статті 23 Гаазької конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року справді дозволяє відмовити у визнанні рішення іноземного суду, якщо дитині не дали можливості бути вислуханою. Українські суди також сперлися на висновок психологічної експертизи: переміщення дівчинки до Польщі, розлука з матір’ю, мовний бар’єр – усе це створює серйозний ризик для психічного здоров’я дитини.
Окремо суд першої інстанції зазначив, що майнові вимоги – стягнення судових витрат – уже виконані добровільно: кошти внесені на депозитний рахунок польського суду.
На перший погляд – логічно. Але Верховний Суд побачив у цих аргументах суттєві прогалини.
Що сказав Верховний Суд
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду під головуванням Є. В. Синельникова не погодився з висновками попередніх інстанцій. І ось чому саме.
По-перше, колегія звернула увагу на обставину, яку одеські суди фактично залишили поза увагою. Польський суд намагався організувати заслуховування дитини – для цього призначалася бесіда зі спеціалістами OZSS. Але мати не з’явилася з донькою на дослідження. Апеляційний суд Польщі (Окружний суд у Варшаві) прямо вказав: неможливість отримати цей доказ викликана поведінкою самої матері, і вона має нести за це негативні наслідки.
Іншими словами, не можна посилатися на відсутність думки дитини, якщо ти сам зробив усе можливе, щоб цю думку не почули. Це класичний приклад недобросовісної процесуальної поведінки, і жоден суд не повинен її заохочувати. До речі, цікава деталь: перебуваючи в Україні, мати вже без жодних проблем забезпечила доступ психологів і представників органу опіки до дитини. А от у Польщі – чомусь ні.
По-друге, Верховний Суд нагадав про статтю 48 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року. Згідно з нею, рішення польських судів у сімейних справах немайнового характеру визнаються на території України без проведення спеціальної процедури визнання. Тобто автоматично. А питання про те, з ким проживає дитина і хто здійснює батьківські права, – це якраз рішення немайнового характеру.
По-третє, апеляційний суд не перевірив доводів батька щодо майнової частини. Той стверджував, що грошей не отримав, а клопотання адвоката про внесення коштів на судовий депозит повернули на доопрацювання. Проте апеляційна інстанція просто повторила висновок першої, не заглиблюючись у суть.
Три важливі уроки
Ця постанова містить кілька правових позицій, які варто пам’ятати.
Перше. Визнання рішення іноземного суду в частині опіки над дитиною – це не механічне копіювання тексту з однієї юрисдикції в іншу. Але це й не привід переглядати справу по суті. Межа тонка, і суди мають її чітко дотримуватися. ЄСПЛ неодноразово зауважував: національна процедура визнання не дає суду повноважень оцінювати, чи відповідає іноземне рішення найкращим інтересам дитини по суті, адже така оцінка вже була предметом розгляду суду, який ухвалив рішення.
Друге. Заслуховування думки дитини – справді критично важливий елемент будь-якого процесу, що стосується її інтересів. Це випливає з Конвенції ООН про права дитини, з практики Європейського суду з прав людини, з Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи від 28 травня 2025 року. Але якщо іноземний суд вжив достатніх заходів, щоб дитину вислухали, а цьому завадила поведінка однієї зі сторін – це не може бути підставою для відмови у визнанні рішення іноземного суду. Інакше ми створюємо стимул для зловживань: не з’явився на засідання – отримав перевагу.
Третє. Міжнародні договори України мають пріоритет. Коли йдеться про визнання рішення іноземного суду, національний суд зобов’язаний насамперед керуватися нормами відповідного міжнародного договору. У випадку з Польщею це означає автоматичне визнання рішень у сімейних немайнових справах.
Що далі
Верховний Суд скасував постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року і направив справу на новий розгляд до апеляційної інстанції. Клопотання про передачу справи до Великої Палати відхилили – колегія суддів не побачила тут виключної правової проблеми.
Тепер апеляційний суд має повторно дослідити: чи справді польський суд зробив усе можливе для заслуховування дитини, чи справді мати діяла недобросовісно, і чи справді майнова частина рішення виконана. А тим часом дівчинка продовжує жити в Одесі, і паралельно в Україні триває виконавче провадження про її повернення до Польщі – те саме, за рішенням 2021 року. Два процеси рухаються паралельними коліями, хоча насправді вони про одне й те саме: з ким і де має жити дитина, яка вже сім років балансує між двома країнами, двома мовами і двома батьками.
