Юлія Мендель знову опинилася в центрі медійного шторму. Цього разу колишня прессекретарка президента України розкритикувала роботу журналістки британського видання The Telegraph Айони Клів. Привід – інтерв’ю, яке вийшло 17 жовтня.
Формально йдеться про один рядок. Але саме заголовки найчастіше вирішують, як читач сприйме всю розмову. Мало хто доходить до третього абзацу, якщо перший уже сформував думку.
Що сталося
The Telegraph опублікувало інтерв’ю з колишньою прессекретаркою нинішнього президента України. Заголовок вийшов гучний: «Колишня помічниця Зеленського: я не російська шпигунка, я просто хочу, щоб Україна капітулювала».
Реакція Юлії Мендель була різкою. Вона висловила глибоке невдоволення тим, як колега попрацювала з матеріалом.
Найцікавіше тут інше. Суперечка стосується не політичних поглядів, а межі між репортажем і переказом. Коли фразу виривають із контексту, вона цілком може означати протилежне тому, що людина мала на увазі.
Заголовок живе за власними законами
Він мусить чіпляти. Його бачать у стрічці новин, у соцмережах, у пошуковій видачі. Через це редакції часто жертвують нюансами, а іноді й точністю.
Але в праві такий рядок не є просто прикрасою. Заголовок – це теж поширення інформації. Якщо він приписує людині те, чого вона не говорила, у неї з’являються підстави для претензій.
Ось три речі, які варто тримати в голові, коли читаєте гучний матеріал про публічну особу.
- Хто сказав. Цитата в лапках і переказ журналіста – не одне й те саме.
- Що саме сказано. Оціночне судження і твердження про конкретний факт мають різні правові наслідки.
- Як подано. Заголовок, лід і основний текст можуть суперечити один одному. Запам’ятається все одно заголовок.
Якщо ваші слова перекрутили
Перший крок – право на відповідь. Воно є і в українському законодавстві, і в британському.
Другий – вимога спростування. Стаття 277 Цивільного кодексу України прямо дозволяє вимагати спростування недостовірної інформації про особу, причому в судовому порядку.
Третій – захист честі, гідності та ділової репутації. Тут працюють статті 297 і 299 ЦК України. Орієнтир для судів – постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року.
Ключовий нюанс: оціночні судження не спростовуються. Думку не можна перевірити на правдивість. Спростувати реально лише фактичне твердження – наприклад, що людина щось зробила чи десь працювала.
Що доведеться доводити
Приємна новина для позивача: правдивість інформації доводить відповідач. Саме редакція мусить показати, що опубліковане відповідає дійсності. Це прямо випливає з тієї ж постанови Пленуму.
Ще один момент – моральна шкода. Її можна стягнути за статтею 23 ЦК України, якщо доведете страждання. Суми в українській практиці зазвичай скромні, тож позови частіше подають заради самого спростування.
Публічна особа терпить більше
Тут є момент, про який часто забувають. Люди, які обіймали державні посади, добровільно підставили себе під критику. Європейський суд з прав людини послідовно підвищує для них планку терпіння: публічній особі доводиться витримувати більше, ніж приватній.
І це логічно. Вплив на суспільні рішення означає підвищену увагу до твоєї персони. Однак терпіти критику – не те саме, що терпіти вигадки про себе.
Межа проходить приблизно там, де закінчується думка і починається твердження про факт.
Британський слід
The Telegraph – видання з Лондона. Позов в українському суді подати можна, але виконувати таке рішення за кордоном складно. Реальніший шлях – британське право, де справи про наклеп традиційно дорогі й довгі.
Через це більшість подібних історій закінчуються не судом, а публічною суперечкою. Як оце зараз.
Чому це важливо не лише для Мендель
Подібні конфлікти трапляються щодня, просто без гучних імен. Заголовки формують думку мільйонів людей, які далі першого рядка не заходять. Політики, бізнесмени, активісти – усі залежать від того, як редакція подасть розмову.
Для України це особливо чутлива тема. Будь-яке інтерв’ю іноземному виданню тут читають як сигнал, а не як розмову. Одна невдала фраза в заголовку здатна перетворити співрозмовника на зрадника в очах аудиторії.
Тому до публічної комунікації дедалі частіше ставляться як до юридичної процедури. Погодити питання, попросити показати цитати до друку, зафіксувати формулювання. Хто цього не робить, потім пояснює те, чого не говорив.
Мендель, до речі, відома непростими стосунками з пресою ще з часів роботи в Офісі президента. Тож нинішня критика британського видання для неї – радше продовження давньої історії, ніж випадковий спалах.
Хто виграв у цій історії – питання відкрите. Юлія Мендель привернула увагу до того, що її слова, на її думку, перекрутили. The Telegraph отримав шум, посилання й трафік. А читач залишився із заголовком, який уже нікуди не подінеться – навіть якщо завтра хтось надрукує спростування.
