Коли банк подає позов до поручителя-фізичної особи, юрисдикція спору щодо поруки визначається не за статусом цього поручителя, а за тим, хто є сторонами основного договору. Це правило, закріплене в Господарському процесуальному кодексі України ще у 2017 році, чомусь досі викликає плутанину навіть у суддів. Нещодавно Верховний Суд у справі №910/8418/25(910/3173/25) був змушений вкотре пояснювати очевидне, скасовуючи помилкові рішення нижчих інстанцій.
Що сталося: кредит, банкрутство і поручитель
У квітні 2024 року АТ «РВС Банк» уклав із ТОВ «А-Структура Груп» договір про надання овердрафту. Компанія отримала доступ до кредитних коштів – і, як це нерідко буває, не змогла вчасно розрахуватися. На забезпечення виконання зобов’язань того ж дня уклали договір поруки з фізичною особою. Поручитель погодився солідарно відповідати за боргами компанії.
Банк звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до обох – і позичальника, і поручителя. Сума вимог склала понад 6,2 мільйона гривень. Суд відкрив провадження у квітні 2025 року, все йшло звичним шляхом.
Але далі трапилося те, що кардинально змінило перебіг справи. У серпні 2025 року відкрили провадження у справі про банкрутство ТОВ «А-Структура Груп». А це означало, що відповідно до Кодексу України з процедур банкрутства всі майнові вимоги до боржника мають розглядатися виключно в межах справи про банкрутство.
Як суди заплуталися в юрисдикції
Банк діяв абсолютно правильно: подав кредиторські вимоги до боржника у справі про банкрутство, а позов щодо боржника попросив залишити без розгляду. Суд так і зробив. А от що робити з вимогами до поручителя – тут і почалася плутанина.
Господарський суд першої інстанції вирішив: оскільки вимоги до компанії-банкрута залишені без розгляду, то позов до поручителя-фізичної особи має слухати… цивільний суд. Логіка була приблизно такою: поручитель – звичайна людина без статусу підприємця, отже, і спір тепер не господарський. Апеляція це рішення підтримала.
Чесно кажучи, дивна логіка. Тим більше, що провадження у справі вже було відкрите господарським судом ще у квітні 2025 року. Повторно вирішувати питання про прийняття позову після відкриття провадження – це вже само по собі викликає запитання.
Що сказав Верховний Суд
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду розставив усе на свої місця. І зробив це, спираючись на норму, якій уже майже дев’ять років.
Пункт 1 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України чітко каже: господарські суди розглядають спори щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи або фізичні особи-підприємці. Інакше кажучи, юрисдикція спору щодо поруки прив’язана не до того, хто виступає поручителем, а до того, хто є сторонами основного договору.
Тут важливий момент: у цій справі сторонами кредитного договору були банк і товариство – дві юридичні особи. Те, що поручителем стала фізична особа без статусу підприємця, жодним чином не змінює господарсько-правової природи спору.
Верховний Суд послався одразу на кілька своїх попередніх рішень, зокрема на постанови Великої Палати від 2 жовтня 2018 року у справі №910/1733/18, від 13 березня 2019 року у справі №906/277/18 та від 19 березня 2019 року у справі №904/2526/18. Позиція незмінна: визначальним для юрисдикції є суб’єктний склад сторін основного зобов’язання, а не забезпечувального правочину.
Крім того, суд звернув увагу на очевидну процесуальну помилку. Позов уже був прийнятий до розгляду – спочатку ухвалою від 2 квітня 2025 року, потім ухвалою від 1 грудня 2025 року в межах справи про банкрутство. У Господарському процесуальному кодексі України немає такого механізму, як «відмова у прийнятті до розгляду» позову, який раніше вже був прийнятий. Це порушує принцип правової визначеності, про який Верховний Суд нагадує регулярно.
Чому це правило працює саме так
Коли укладається договір поруки, він не існує сам по собі – він завжди прив’язаний до основного зобов’язання. Немає основного боргу – немає і поруки. Саме тому логіка законодавця була такою: якщо спір випливає з господарських відносин між юридичними особами, то й забезпечувальний правочин має розглядати господарський суд.
До речі, з 15 грудня 2017 року – після набрання чинності новими редакціями процесуальних кодексів – це правило не змінювалося. Законодавець свідомо розмежував: цивільна юрисдикція – коли хоча б однією стороною основного зобов’язання є фізична особа, яка не діяла як підприємець. Господарська – коли обидві сторони основного договору є суб’єктами господарювання.
У справі №910/8418/25(910/3173/25) це мало ще один практичний наслідок. Оскільки вимоги до боржника вже розглядаються в межах справи про банкрутство, а боржник перестав бути стороною спору щодо поручителя, то позов до поручителя має слухатися в окремому позовному провадженні – але в тому ж господарському суді. Не в цивільному.
Практичний висновок для кредиторів
Якщо ви кредитор і ваша справа «зависла» через сумніви щодо підсудності позову до поручителя, перевірте просту річ: хто є сторонами основного договору. Якщо це дві юридичні особи або юридична особа та ФОП – вам точно до господарського суду. Статус самого поручителя значення не має.
І ще одне: якщо суд уже відкрив провадження, а потім раптом вирішив, що справа йому не підсудна, – це привід для оскарження. Процесуальний закон передбачає передачу справи за підсудністю на будь-якій стадії, але не дозволяє повторно відмовляти у прийнятті позову після того, як провадження вже відкрито. Верховний Суд у цій справі підтвердив це абсолютно недвозначно: оскаржувані рішення скасовано, а справу направлено до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду по суті.
Колегія суддів у складі Картере В.І., Огороднік К.М. та Погребняк В.Я. ухвалила постанову 28 травня 2026 року. Вона остаточна й оскарженню не підлягає.
