Уявіть: перевізник отримує нові міжнародні маршрути, а власник автостанції вимагає підписати додаткову угоду. Перевізник відмовляється – і справа доходить до суду. Саме така ситуація сталася між ПрАТ «Закарпатавтотранс» і підприємцем Симчерою М.І. І хоча перша та апеляційна інстанції стали на бік автостанції, Верховний Суд у справі №907/1030/25 з цим не погодився. Давайте розберемося, в чому суть конфлікту і який правовий урок можна з нього винести.
У чому суть спору
У лютому 2019 року ПрАТ «Закарпатавтотранс» (власник автостанцій) та ФОП Симчера М.І. (перевізник) уклали договір про надання послуг автостанцією. За цим договором перевізник обслуговував міжнародний маршрут «Тячів – Прага».
Згодом сторони підписали кілька додаткових угод, якими до договору додавалися нові маршрути – зокрема «Тячів – Кладно». Усе йшло за звичною схемою: отримав перевізник новий дозвіл – сторони доповнили додаток №1 черговим маршрутом.
Але у травні 2025 року ця схема дала збій. Підприємець отримав дозволи одразу на три нові міжнародні рейси за маршрутом «Тячів – Кладно», які проходили через автостанції позивача. І коли ПрАТ «Закарпатавтотранс» надіслало проєкт додаткової угоди про включення цих маршрутів до чинного договору, перевізник відповів відмовою.
Що цікаво – паралельно ФОП Симчера М.І. пропонував власнику автостанції свої зміни до договору, але сторони так і не дійшли згоди. Більше того, перевізник навіть повідомив про припинення дії договору у зв’язку із закінченням строку одного з дозволів.
Тоді автостанція пішла до суду з позовом про визнання додаткової угоди укладеною.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд Закарпатської області, а згодом і Західний апеляційний господарський суд повністю задовольнили позов. Вони визнали додаткову угоду укладеною в редакції, запропонованій позивачем.
Логіка судів була такою. По-перше, стаття 32 Закону України «Про автомобільний транспорт» і пункт 7 розділу ІІІ Порядку №966 нібито імперативно зобов’язують перевізника укладати договір з автостанцією після отримання дозволу на міжнародний маршрут. По-друге, попередні додаткові угоди свідчать про наявність між сторонами своєрідного ділового звичаю: отримав дозвіл – додай маршрут до договору.
Крім того, суди послалися на статті 179 та 187 Господарського кодексу України і статтю 649 Цивільного кодексу України – тобто на норми, які регулюють порядок укладення договорів та вирішення переддоговірних спорів.
І ось тут криється ключова помилка, яку й виявив Верховний Суд.
Переддоговірний спір чи зміна договору: у чому різниця
Верховний Суд чітко розмежував дві принципово різні правові ситуації.
Перша ситуація – це коли договору ще немає, але закон зобов’язує сторони його укласти. Такі відносини регулюються статтею 649 ЦК України, і спір між сторонами є переддоговірним.
Друга ситуація – це коли договір уже існує, але одна зі сторін хоче внести до нього зміни. Тут працюють статті 651 та 652 ЦК України, які встановлюють зовсім інші підстави для втручання суду: істотне порушення договору, істотна зміна обставин або інші випадки, прямо передбачені договором чи законом.
Колегія суддів Касаційного господарського суду наголосила: у цій справі договір між сторонами вже був укладений ще у 2019 році. Позивач просив не укласти новий договір, а доповнити чинний трьома новими маршрутами. Тобто йшлося саме про зміну договору, а не про переддоговірний спір.
До речі, статті 179 та 187 ГК України, на які посилалися нижчі суди, взагалі втратили чинність із 28 серпня 2025 року – ще до подання позову. Тож їх застосування було відверто безпідставним.
Чому «діловий звичай» не спрацював
Окремої уваги заслуговує аргумент судів про діловий звичай. Мовляв, сторони раніше завжди підписували додаткові угоди після отримання нових дозволів – отже, така практика стала для них звичаєм у розумінні статті 7 ЦК України.
Але Верховний Суд нагадав важливий нюанс: звичай не може суперечити актам цивільного законодавства. Попередні додаткові угоди укладалися виключно за взаємною згодою сторін, тобто добровільно. А коли перевізник відмовився від підписання – звичай перестав працювати.
До того ж суди взагалі проігнорували розділ 7 самого договору, де чітко написано: жодна зі сторін не має права змінювати умови без письмової згоди іншої. Тут важливий момент: договір сам обмежив можливість односторонньої зміни, і це потрібно було враховувати.
Які висновки Верховного Суду мають значення для практики
Касаційний суд не просто скасував рішення – він звернув увагу на дві свої попередні постанови, які нижчі інстанції проігнорували.
У постанові від 13 січня 2022 року в справі №922/2054/21 Верховний Суд уже пояснював, що позови про спонукання до укладення договору та позови про внесення змін до договору – це різні речі. Вони мають різну правову природу і потребують різних підходів.
А в постанові від 31 травня 2021 року в справі №917/265/18 суд розмежував поняття додатку до договору (який лише уточнює умови) та додаткової угоди (яка є повноцінним правочином, що змінює договір).
У підсумку Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу підприємця, скасував рішення першої та апеляційної інстанцій і направив справу №907/1030/25 на новий розгляд до Господарського суду Закарпатської області.
Тепер цей суд має повторно дослідити всі докази, дати належну оцінку аргументам обох сторін і, що головне, правильно визначити правову природу спору. Чи є підстави для зміни договору за статтями 651 або 652 ЦК України? Чи, можливо, жодної з передбачених законом підстав для примусового внесення змін взагалі немає? Від відповідей на ці запитання залежатиме остаточне рішення.
Ключове, що варто взяти з цієї справи: коли ви просите суд втрутитися у ваші договірні відносини, важливо не просто наполягати на своєму, а правильно визначити, про що саме йдеться – про укладення нового договору чи про зміну договору чинного. Бо від цього залежить, які норми застосовуватиме суд, які докази знадобляться і, зрештою, яким буде результат.
