Чи можливе звільнення військовослужбовців під час воєнного стану, якщо строк контракту добіг кінця, а ви більше не хочете служити? Саме з таким питанням зіткнувся сержант-прикордонник, який у червні 2023 року підписав трирічний контракт, а коли у травні 2026-го подав рапорт на звільнення – отримав категоричну відмову.
Чернігівський окружний адміністративний суд у справі № 620/7658/26 поставив крапку в цій історії. І його рішення від 3 вересня 2026 року стане в пригоді багатьом військовослужбовцям, які опинилися в подібній ситуації.
Що сталося: хронологія подій
14 червня 2023 року позивач уклав контракт про проходження військової служби в Державній прикордонній службі України строком на три роки. Контракт мав закінчитися 13 червня 2026 року. За двадцять чотири дні до спливу строку – 20 травня 2026 року – військовослужбовець подав рапорт про звільнення.
Підстава – підпункт «ж» пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (Закон № 2232-XII). Якщо коротко: контракт, укладений під час дії воєнного стану, припиняється після закінчення його строку, а військовослужбовець звільняється – за умови, що він не хоче продовжувати службу.
Проте командування військової частини вирішило інакше. 12 червня 2026 року позивача повідомили: контракт продовжується понад встановлені строки аж до завершення воєнного стану. Підстава – абзац 3 пункту 2 частини восьмої статті 23 Закону № 2232-XII. А 15 червня вийшов наказ № 900-ОС, яким строк служби сержанта продовжили в односторонньому порядку.
Корінь проблеми: коли норма починає діяти
Головний юридичний вузол у цій справі – дата набрання чинності підпунктом «ж». Справа в тому, що ця норма з’явилася в тексті Закону № 2232-XII лише 18 травня 2024 року – після ухвалення Закону № 3633-IX від 11 квітня 2024 року. А контракт із позивачем було укладено раніше – 14 червня 2023 року.
Військова частина наполягала на буквальному прочитанні: мовляв, «під час дії воєнного стану» в контексті цієї норми треба розуміти як «після 18 травня 2024 року, але в межах воєнного стану». Тобто – норма не поширюється на контракти, укладені до цієї дати.
Позивач, звісно, бачив ситуацію інакше. Його аргумент: закон не містить жодних застережень щодо окремого регулювання строків дії контрактів залежно від дати їх укладення. Головне – три умови збігаються: контракт укладено під час воєнного стану, строк закінчився, бажання служити далі немає.
Як суд розплутав цей вузол
Суддя Чернігівського окружного адміністративного суду почав із конституційної аксіоми: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (стаття 19 Конституції України). Далі – ключове: рапорт про звільнення подано 20 травня 2026 року, відмову оформлено 12 червня 2026 року. І на обидві ці дати підпункт «ж» уже понад два роки як був чинним.
Тут суд звернувся до усталеної практики Верховного Суду. У постанові від 31 березня 2021 року в справі № 803/1541/16 Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав сформулювала принцип: якщо під час розгляду заяви особи нормативне регулювання змінилося, суб’єкт владних повноважень не має законних підстав приймати рішення за старими, уже нечинними нормами.
Ще чіткіше висловилася колегія суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 28 травня 2024 року в справі № 990/56/24. Якщо правовідносини виникли до ухвалення нового акта, але продовжують існувати після – застосовується нове регулювання. З дня набрання ним чинності.
Саме це і сталося в нашому випадку. Контракт уклали в 2023 році, але правовідносини між військовослужбовцем і частиною нікуди не поділися – вони тривали. І коли настав час вирішувати питання про звільнення у травні-червні 2026 року, діяла вже нова редакція закону.
«Переживаюча» дія норм: чому аргумент відповідача не спрацював
Військова частина, по суті, пропонувала застосувати так звану ультраактивну дію старих норм – тобто правил, які діяли на момент укладення контракту. Але Верховний Суд у постанові від 19 вересня 2024 року в справі № 120/10413/22 чітко роз’яснив: «переживаюча» дія нормативно-правових актів допускається лише тоді, коли вона прямо передбачена спеціальним застереженням у самому акті.
Простіше кажучи: якби законодавець хотів, щоб новий підпункт «ж» не поширювався на контракти, укладені до 18 травня 2024 року, – він би так і написав. Але в Законі № 3633-IX жодних перехідних положень такого змісту немає. Немає застереження – немає підстав для обмежувального тлумачення.
Крім того, суд нагадав: адміністративні суди оцінюють законність рішень суб’єктів владних повноважень виключно з точки зору законодавства, яке діяло на момент прийняття цих рішень. Момент прийняття рішення про відмову – червень 2026 року. І на той час підпункт «ж» був не просто чинним, а вже понад два роки як частиною правової системи.
Що вирішив суд
Чернігівський окружний адміністративний суд позов задовольнив повністю. Рішенням від 3 вересня 2026 року:
- Визнано протиправною бездіяльність військової частини щодо незвільнення позивача;
- Скасовано наказ № 900-ОС від 15 червня 2026 року в частині продовження контракту понад встановлені строки;
- Зобов’язано військову частину видати наказ про звільнення сержанта з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232-XII.
Логіка суду прозора: закінчення строку контракту відбулося під час дії норм, які прямо дозволяють звільнення. Військовослужбовець цим правом скористався – подав рапорт. Командування відмовило без достатніх правових підстав. Відмова – протиправна.
Практичне значення для інших військовослужбовців
Це рішення має значення далеко за межами однієї конкретної справи. Кожен, хто уклав контракт під час воєнного стану – байдуже, до чи після 18 травня 2024 року – і чий строк служби добігає кінця, тепер має судовий прецедент для захисту свого права.
Ключових умов для звільнення військовослужбовців під час воєнного стану за цією підставою, нагадаємо, три: контракт укладено в період дії воєнного стану, строк контракту закінчився, військовослужбовець не висловив бажання продовжувати службу. Якщо всі три збігаються – правових перешкод для звільнення не існує.
Варто зауважити: рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в апеляційному порядку. Остаточне слово в цій категорії спорів, цілком імовірно, ще прозвучить у вищих судових інстанціях. Але аргументація, яку навів Чернігівський окружний адміністративний суд, спирається не на ізольоване тлумачення однієї норми, а на системний аналіз і сталу практику Верховного Суду. А це вже значно більше, ніж просто думка одного судді.
