Чи можна домогтися звільнення з військової служби, якщо військова частина повертає рапорт «без реалізації»? Справа №380/8249/26, яку розглянув Львівський окружний адміністративний суд 1 липня 2026 року, дає чітку відповідь – так, можна. І розповідь про те, як військовослужбовець пройшов два судові кола, щоб відстояти своє право, варта уваги кожного, хто стикається з подібною ситуацією.
Передісторія: одне судове рішення вже було
Військовослужбовець (у тексті справи – ОСОБА_1) ще у жовтні 2024 року подав рапорт про звільнення. Підстава – необхідність постійного догляду за дідом, який є особою з інвалідністю II групи. Це передбачено підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Але тоді командування відмовило. Аргумент був простий: у діда є донька – мати військовослужбовця, яка нібито може здійснювати догляд.
Військовослужбовець пішов до суду. Перша інстанція йому відмовила. Проте Восьмий апеляційний адміністративний суд у постанові від 30 грудня 2025 року (справа №380/5959/25) став на бік позивача.
Чому? Суд встановив, що мати військовослужбовця ще з вересня 2018 року постійно проживає в Іспанії і не поверталася до України. Дані Державної прикордонної служби це підтвердили. Крім того, жінка надала нотаріально завірену заяву: доглядати за батьком вона не може і повертатися не планує. Інших родичів першого та другого ступенів споріднення, здатних здійснювати догляд, суд не виявив.
Виходить, що фізична наявність дочки сама по собі нічого не означає. Якщо людина роками живе за кордоном, то з об’єктивних причин не може забезпечити постійний догляд. Суд апеляційної інстанції це врахував і визнав дії військової частини щодо відмови у звільненні протиправними. Частину позовних вимог задовольнили – суд зобов’язав військову частину звільнити військовослужбовця на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
Друге коло: новий рапорт – стара відмова
Здавалося б, крапку поставлено. Та після судового рішення військовослужбовець 12 січня 2026 року подав новий рапорт – вже з постановою суду в комплекті документів. Рапорт пішов «по команді»: безпосередній командир погодив, матеріали передали вищому командуванню.
І що ж? Військова частина вищого рівня повернула рапорт «без реалізації». Фактично – знову відмовила.
У листі від 7 квітня 2026 року командування виклало цілий перелік претензій. Мовляв, у діда є донька (та сама, що в Іспанії) і навіть ще один внук. Немає акта перевірки сімейного стану від територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Медичні документи оформлені неналежно – у протоколі ЛКК написано «потребує сторонньої допомоги», а не «постійного догляду». Акт про встановлення факту догляду від 18 липня 2024 року не викликає довіри, бо позивач у цей час перебував на військовій службі та навіть брав участь у бойових діях.
І окремий, мабуть, найбільш показовий аргумент: військова частина вищого рівня взагалі не була залучена до попередньої справи №380/5959/25, а отже, на її думку, постанова апеляційного суду для неї – не указ. Не створює жодних юридичних наслідків.
Що сказав суд цього разу
Львівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Костецького Н.В. розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження і визнав: позиція військової частини не витримує критики.
Давайте розберемо ключові моменти.
По-перше, преюдиція. Стаття 78 Кодексу адміністративного судочинства України чітко говорить: обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, не потребують повторного доказування. Восьмий апеляційний суд уже встановив – мати позивача не може доглядати за дідом, інших родичів немає, підстави для звільнення з військової служби існують. Усе, питання закрите.
По-друге, обов’язковість судових рішень. Тут суд послався на статтю 129-1 Конституції України, статті 14 та 370 КАС України, а також на статтю 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Усі ці норми в унісон твердять: судове рішення, що набрало законної сили, є обов’язковим для всіх органів, посадових осіб, підприємств – без жодних винятків. Те, що конкретна військова частина не була стороною у справі, не звільняє її від обов’язку це рішення поважати.
Крім того, Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 прямо зазначив: обов’язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права на судовий захист. Держава не може ухилятися від цього обов’язку. Суд також послався на усталену практику Верховного Суду – зокрема, постанови від 23 квітня 2020 року у справі №560/523/19 та від 6 листопада 2025 року у справі №160/13963/23, які підтверджують цей самий принцип.
А тепер – найважливіше з практичної точки зору. Суд звернув увагу на норму частини 2 статті 77 КАС України: в адміністративних справах саме суб’єкт владних повноважень має доводити правомірність своїх дій. Військова частина заявляла про наявність іншого внука – але жодного доказу цього до суду не подала. Голослівне твердження, не більше. А тягар доказування лежить саме на відповідачеві.
Усі зауваження щодо якості медичних документів суд також відхилив. Ці документи вже оцінювалися апеляційною інстанцією в межах справи №380/5959/25, і тоді ж було визнано: наданих доказів достатньо для звільнення з військової служби. Переоцінювати їх заново суд не має підстав.
Чому це рішення важливе
Кейс показує поширену проблему: військові частини іноді намагаються обійти судові рішення, шукаючи формальні приводи. Аргумент «нас не було в тій справі» звучить переконливо лише на перший погляд. Насправді ж він суперечить самій суті правосуддя.
Суд задовольнив позов повністю. Дії обох військових частин щодо відмови у звільненні визнано протиправними. Військову частину вищого рівня зобов’язано звільнити військовослужбовця на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» – у зв’язку з необхідністю здійснення постійного догляду за дідом, особою з інвалідністю II групи.
Окремо суд вирішив повернути позивачу помилково сплачений судовий збір у розмірі 2662,40 грн. Адже військовослужбовці звільняються від його сплати у справах, пов’язаних із виконанням військового обов’язку, – про це прямо говорить пункт 12 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Чесно кажучи, історія цього військовослужбовця – хороший приклад того, як працює принцип верховенства права на практиці. Так, довелося пройти через два судові процеси. Так, командування двічі відмовляло, шукаючи нові й нові приводи. Але врешті-решт судова система спрацювала. Якщо ви опинилися в подібній ситуації – коли право на звільнення з військової служби за сімейними обставинами є, але його не визнають, – ця справа доводить: послідовність і правильно зібрані докази здатні зламати навіть найупертіший бюрократичний спротив. Головне – не зупинятися після першої ж відмови.
