Стаття 371 КК України – це норма, яка передбачає відповідальність за завідомо незаконне затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою. Звучить суворо, і це справді так. Але чи означає будь-яка помилка судді автоматичний склад злочину? Саме на це питання відповів Верховний Суд у справі № 369/6970/15-к, і відповідь виявилася зовсім не такою очевидною, як могло б здатися на перший погляд.
Історія, яка привела до цієї постанови, почалася ще у 2014 році. Суддю одного з районних судів Києва обвинувачували в тому, що вона, діючи в особистих інтересах, постановила завідомо неправосудні рішення про взяття під варту двох осіб. Ті, за версією слідства, незаконно пробули в СІЗО майже три тижні. Справа пройшла всі інстанції – і зрештою суддю виправдали за недоведеністю складу злочину. Прокурори й потерпілі пішли до касації, але Верховний Суд залишив виправдувальний вирок без змін. Чому – давайте розбиратися.
До речі, спочатку судді інкримінували частину 2 статті 375 Кримінального кодексу України – постановлення завідомо неправосудного рішення. Але вже під час судового розгляду обвинувачення перекваліфікували на частину 3 статті 371 КК України. Це важливий момент, бо склади цих злочинів хоч і споріднені, але мають різну правову природу.
Що таке «завідомість» і чому це головне
Ключ до розуміння статті 371 Кримінального кодексу України лежить не в об’єктивних обставинах – тобто не в тому, чи справді людина незаконно сиділа під вартою, – а в суб’єктивній стороні. Іншими словами, у тому, що саме думав і усвідомлював суддя в момент ухвалення рішення.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується виключно прямим умислом. І обов’язковою ознакою тут виступає завідомість. Верховний Суд пояснив це гранично чітко: завідомість означає, що суддя достеменно, із повною очевидністю знав – його рішення буде незаконним. Не припускав, не мав би здогадатися, а знав напевно.
Це дуже висока планка для сторони обвинувачення. Для порівняння візьмімо звичайну апеляцію на ухвалу про тримання під вартою. Там досить показати, що суддя помилився в оцінці ризиків або недостатньо обґрунтував своє рішення. А для статті 371 КК України потрібно довести щось зовсім інше: що суддя не міг не розуміти відсутності будь-яких підстав для арешту.
І тут криється головна пастка для недосвідченого обвинувача. Він часто підміняє поняття: бере рішення, яке вища інстанція скасувала як незаконне, і намагається на цій підставі довести злочинний умисел судді. Але ж апеляційний чи касаційний суд оцінює результат, а не намір. І ця різниця – фундаментальна.
Які докази потрібні для обвинувачення судді
Верховний Суд навів конкретні приклади того, що могло б свідчити про завідому незаконність. Скажімо, докази явно вказували на непричетність особи до злочину. Або з матеріалів справи було очевидно, що ніякого правопорушення взагалі не сталося. Чи, приміром, надані слідчим документи були відверто сфальсифікованими. Або ж інкримінований злочин за законом просто не дозволяє обирати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
У цій конкретній справі сторона обвинувачення пішла іншим шляхом. Вона стверджувала, що в судді взагалі не було жодних підстав підозрювати потерпілих у причетності до подій, які відбувалися в центрі Києва в січні 2014 року. Мовляв, усе настільки очевидно, що вона просто не могла цього не бачити.
Проте матеріали справи показали іншу картину. Виявилося, що потерпілих затримали, коли ті перевозили значну кількість автомобільних шин у напрямку центру столиці. А на той час уже було відомо, що шини використовували протестувальники для створення димових завіс і барикад на майдані Незалежності та прилеглих територіях. Суддя дослідила ці обставини, заслухала свідків і зробила висновок про можливу причетність затриманих до подій.
Чесно кажучи, тут важливий один нюанс, про який багато хто забуває. На стадії обрання запобіжного заходу суддя не вирішує питання про винуватість. Від сторони обвинувачення на цьому етапі не вимагають доводити провину поза розумним сумнівом. Достатньо показати наявність обставин, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в можливій причетності особи до правопорушення. А вже глибока перевірка цих обставин – справа подальшого розслідування.
Суддівський розсуд і межа між помилкою та злочином
Верховний Суд нагадав принципову річ: здійснення правосуддя завжди передбачає суддівський розсуд. Суддя оцінює обставини, і ця оцінка може бути різною. Вища інстанція може з нею не погодитися, скасувати рішення – і це нормальний робочий процес. Але сама по собі помилковість ухвали не перетворює суддю на злочинця.
Суд визнав, що обґрунтування ризиків в оскаржуваних ухвалах справді було скудним. Однак цей недолік, за логікою Суду, не виходить за межі звичайного оскарження і точно не свідчить поза розумним сумнівом про завідому незаконність у значенні статті 371 КК України.
Цікаво, що обвинувачення посилалося на «особисті інтереси, зумовлені кар’єризмом» як на мотив судді. Але жодних доказів цьому твердженню так і не надало. А без доведеного мотиву й без прямих доказів завідомості вся конструкція обвинувачення просто розсипалася. Це нагадує спробу побудувати будинок без фундаменту – гарна ідея, але триматися не буде.
Ще один момент, який варто відзначити: прокурор наполягав, що суддя мала передбачити історичну оцінку подій, які згодом назвали Революцією Гідності, і самостійно визначити їхню соціально-правову природу. Верховний Суд відкинув цей аргумент, нагадавши, що політична оцінка подій не входить у повноваження судді. Більше того, вона прямо суперечить обов’язку зберігати політичну нейтральність.
Процесуальні претензії, які не спрацювали
Окремо сторона обвинувачення намагалася оскаржити вирок через процесуальні порушення. Наприклад, стверджувала, що суд першої інстанції вийшов за межі нарадчої кімнати, розглядаючи інші справи під час ухвалення вироку. Або що повний текст вироку не видали учасникам у день проголошення.
Верховний Суд спокійно розібрав кожен із цих доводів. Щодо нарадчої кімнати – так, формально це порушення. Але щоб воно стало підставою для скасування вироку, потрібно довести, що воно реально перешкодило ухвалити законне рішення або ставить під сумнів неупередженість судді. Простої констатації факту недостатньо. А сторона обвинувачення не спромоглася показати такого зв’язку.
Те саме стосується і несвоєчасної видачі тексту вироку. Це порушення, допущене вже після ухвалення рішення, жодним чином не могло вплинути на його законність.
І ще один красномовний штрих. Прокурор скаржився, що суд першої інстанції «став на позицію захисту». Але ж оцінювати доводи обох сторін і вирішувати, які з них переконливіші, – це і є зміст судової діяльності. Те, що суд погодився із захистом, а не з обвинуваченням, саме по собі не є порушенням.
Отже, підхід Верховного Суду до статті 371 КК України можна сформулювати так: це норма не для виправлення суддівських помилок, а для випадків, коли суддя свідомо й відверто ігнорує закон. Довести такий умисел – завдання надзвичайно складне. І якщо доказова база обмежується лише критикою самого судового рішення, без додаткових фактів про свідоме порушення – виправдувальний вирок майже неминучий.
