Ви коли-небудь замислювалися, де проходить межа між самозахистом і злочином? Ситуація, коли людина щиро вірить, що захищається, а суд бачить у її діях хуліганство – це не сюжет юридичного трилера, а реальна справа, яку нещодавно розглядав Верховний Суд у справі №701/1167/23.
Давайте розберемо цю історію детально. Вона показова саме тим, як легко перетнути невидиму межу – і як важко потім довести, що ви діяли в межах необхідної оборони.
Що сталося в селі Іваньки
Другого серпня 2023 року в селі Іваньки Уманського району на Черкащині стався конфлікт, який закінчився кримінальною справою. На місце прибули працівники «Уманських енергетичних мереж» – виконували службові обов’язки. Але робочий візит несподівано перетворився на бійку.
За матеріалами справи, місцевий житель дістав із власного автомобіля держак для лопати і почав розмахувати ним перед людьми. Потім завдав потерпілому два удари в ліве стегно, по одному удару в живіт, ліве плече та кисть лівої руки. Спричинені травми кваліфікували як легкі тілесні ушкодження.
Маньківський районний суд Черкаської області визнав чоловіка винним за частиною 4 статті 296 Кримінального кодексу України – це хуліганство із застосуванням предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень. Вирок: 5 років позбавлення волі. Щоправда, на підставі статті 75 Кримінального кодексу України його звільнили від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки.
Але засуджений мав зовсім іншу версію подій.
Версія захисту: напад десяти озброєних чоловіків
Засуджений наполягав: він не хуліганив, а захищався. Причому захищався від цілком реальної загрози. За його словами, на нього напали близько десяти «кремезних чоловіків», озброєних різним залізним приладдям. Очолював нападників, як він стверджував, сам потерпілий – спочатку з палицею, а потім із косою в руках.
Людина, яка опинилася в такій ситуації, справді могла б розраховувати на визнання її дій необхідною обороною. Саме на це й посилався захист, вимагаючи закрити справу на підставі частини 5 статті 36 Кримінального кодексу України.
Але суд першої інстанції цю версію відкинув. Чому?
Що кажуть свідки – і чому це вирішально
П’ятеро свідків – усі працівники обленерго – дали послідовні показання. І ось що важливо: вони одностайно стверджували, що конфлікт розпочав саме засуджений. Він першим завдав ударів потерпілому держаком для лопати, який заздалегідь витягнув із власного автомобіля.
Ключова деталь, яка все змінює: у руках потерпілого в цей момент була лише папка з документами. Жодної коси, жодної палиці. Це підтвердили і протоколи слідчих експериментів, і висновки експертизи щодо локалізації та характеру ушкоджень.
Черкаський апеляційний суд залишив вирок без змін. Згодом і Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій.
Де проходить межа необхідної оборони
Тут важливий момент, у якому часто плутаються навіть ті, хто вважає себе юридично підкованим. Частина 1 статті 36 Кримінального кодексу України визначає необхідну оборону як дії, вчинені для захисту від суспільно небезпечного посягання. Шкода, заподіяна нападнику, має бути необхідною і достатньою для негайного відвернення чи припинення цього посягання.
Але є нюанс, про який часто забувають. Людина, яка завдала шкоду, не може посилатися на необхідну оборону, якщо насильство було спровоковане нею самою. Інакше кажучи, якщо ви першим розпочали бійку – ви не жертва, а агресор. Спровоковане насильство взагалі не вважається «посяганням» у значенні статті 36 КК.
Верховний Суд неодноразово наголошував: коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу, а бажання розправитися з потерпілим – це не необхідна оборона. Такі дії оцінюються на загальних підставах.
У цій конкретній справі суд побачив саме таку картину. Палка була заздалегідь дістата з автомобіля. Інцидент стався в публічному місці, у присутності працівників, які виконували службові обов’язки. Все це вказувало на хуліганський мотив – прагнення продемонструвати зневагу до суспільних норм і вирішити спір через насильство.
Чому не закрили справу
Ще один цікавий момент – спроба захисту домогтися закриття кримінального провадження на підставі пункту 10 частини 1 статті 284 Кримінального процесуального кодексу України.
Але ця норма містить чіткий виняток: вона не застосовується, якщо особі повідомлено про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров’я. А частина 4 статті 296 Кримінального кодексу України – це якраз той випадок, де здоров’я та фізична недоторканність людини є додатковим обов’язковим об’єктом посягання.
Тому апеляційний суд цілком обґрунтовано відмовив у закритті провадження. І Верховний Суд із цим погодився.
Чи мав прокурор право «відбирати» докази
Засуджений також скаржився, що прокурор нібито знищив матеріали досудового розслідування, розшив їх і надав суду лише окремі документи. Звучить серйозно, правда?
Колегія суддів пояснила: за процесуальним законом прокурор не зобов’язаний надавати суду всі зібрані під час розслідування докази. Сторона обвинувачення має право самостійно визначати обсяг доказів, необхідних і достатніх для доведення винуватості. Це її процесуальна самостійність – і це нормально.
Схожа ситуація і з палицею, якої не було серед речових доказів. Правоохоронці її не вилучали – ні під час огляду місця події, ні під час обшуків. Відповідно, процесуальних підстав для долучення не існувало. А факт використання палиці суди довели іншими доказами – показаннями свідків, протоколами слідчих експериментів, експертизою.
Показання, яких не було у вироку
Окрема деталь, яка могла б зіграти на користь засудженого: суд першої інстанції не відобразив у тексті вироку показання потерпілого, хоча допитав його в засіданні 10 квітня 2024 року. Технічне упущення, але потенційно суттєве.
Апеляційний суд цей недолік виправив – перевірив аудіозапис засідання, детально виклав показання потерпілого у своєму рішенні та оцінив їх разом з іншими доказами. Верховний Суд визнав, що сама по собі відсутність цих показань у вироку не є підставою для скасування судових рішень, адже апеляція повністю усунула проблему і це не вплинуло на справедливість розгляду в цілому.
Так само Суд відхилив і доводи про необхідність повторного дослідження доказів. Колегія суддів нагадала: повторне дослідження обставин – це право, а не обов’язок апеляційного суду. Сама по собі незгода сторони захисту з оцінкою доказів не є підставою для їх повторного вивчення.
14 липня 2026 року Верховний Суд ухвалив остаточне рішення: вирок Маньківського районного суду та ухвалу Черкаського апеляційного суду залишено без змін, а касаційну скаргу засудженого – без задоволення.
