Перешкоджання законній діяльності ЗСУ – саме так кваліфікував дії мешканки Подільська Подільський міськрайонний суд Одеської області. Жінка була звичайною учасницею відкритої Viber-групи, але писала туди не анекдоти: вона повідомляла, де саме на Одещині того дня працюють військові територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Збоку це виглядає як дрібниця. Ну, написала людина в чат, що бачила білу «Ниву» біля містка. Що тут такого? Але за кожним таким рядком стояли реальні військовослужбовці, які в цей момент виїхали вручати повістки. І суд подивився на це зовсім інакше.
Що встановив суд
За матеріалами вироку, жінка приєдналася до тематичної Viber-групи. Ця група існувала не для жартів і не для оголошень про продаж картоплі. Її створили, щоб збирати й поширювати інформацію про місця та час проведення мобілізаційних заходів, про розташування блокпостів, а також про місця перебування військових ТЦК та СП, залучених до оповіщення населення.
Для публікацій жінка використовувала власний смартфон Xiaomi Redmi та свій обліковий запис у Viber. Простіше кажучи, нічого екзотичного: телефон у кишені й чат, куди щодня заходять десятки людей.
Суд встановив чотири конкретні епізоди поширення інформації. Усі вони сталися протягом трьох місяців – у червні, липні та серпні 2024 року.
Чотири епізоди, які стали доказами
8 червня. Жінка написала про білу «Ниву» поблизу містка в Подільську. Слідство перевірило цей рядок і з’ясувало: того самого дня і приблизно в той самий час там справді рухався службовий ВАЗ-2121 Подільського районного ТЦК та СП. Військовослужбовці їхали проводити мобілізаційні заходи й вручати повістки.
12 червня. У групі з’явилося її повідомлення про «роздачу повісток» біля автовокзалу в Балті. І знову збіг: саме тоді там перебували групи оповіщення ТЦК та СП і проводили мобілізаційні заходи.
Липень. Жінка повідомила про військових на дорозі Балта – Кодима поблизу села Оленівка. За матеріалами справи, ця інформація теж відповідала фактичному місцю проведення мобілізаційних заходів.
13 серпня. Коротке попередження про одну з вулиць Подільська. У цей час там також справді працювали групи оповіщення.
Чотири повідомлення – чотири підтверджені збіги. Саме ця точність і стала для суду ключовою. Якби жінка писала навмання, справа розвалилася б. Але кожен її рядок влучав у реальне місце перебування військових.
Що це за стаття і чому вона така сувора
Цей злочин описаний у статті 114-1 КК України. Вона так і називається – перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань. Тобто законодавець прямо каже: заважати військовим виконувати свою роботу в особливий період – це кримінальний злочин, а не дрібне хуліганство.
Логіка тут проста, якщо подивитися на неї не з боку чату, а з боку вулиці. Уявіть, що ви військовослужбовець ТЦК. Ви приїхали в Балту вручати повістки. Про ваш приїзд уже знає кількасот людей у Viber. Хтось просто не вийде з дому. Хтось почне «попереджати» сусідів. А хтось зустріне вас зовсім не так привітно, як хотілося б.
І ось тут важливий момент. Справа не в тому, подобається вам мобілізація чи ні. Справа в тому, чи маєте ви право своїми діями зривати роботу людей, які виконують законний обов’язок. Суд вважає, що ні.
А чому власне витік інформації про місце так заважає? ТЦК та СП працюють не армійськими колонами, а невеликими групами оповіщення. Вони приїжджають у конкретну точку на кілька годин, працюють з людьми за списками й рухаються далі. Уся ефективність такої роботи тримається на тому, що про неї не знають заздалегідь. Один пост у чаті руйнує цю умову за кілька секунд.
«Я просто попередив» – чому це не працює як виправдання
Найпоширеніша лінія захисту в таких справах звучить приблизно так: «Я нікого не зраджував, просто написав у чат, де стоять військові. Це ж не секретна інформація». Проблема в тому, що для слідства важливий не рівень секретності, а наслідки. Інформація про переміщення та місця перебування військових під час мобілізаційних заходів дає цілком конкретний результат – люди уникають оповіщення.
До речі, справи про перешкоджання законній діяльності ЗСУ ніколи не збирають на око. Правоохоронці вилучають телефон, перевіряють обліковий запис, вивчають історію повідомлень, долучають скріншоти й свідчення інших учасників групи. Потім кожне повідомлення звіряють із документами: хто, коли і куди виїжджав. Якщо збіги є, захищатися стає складно.
У цій справі збіги були в усіх чотирьох випадках. Тому й вирок.
Що з цього варто взяти звичайній людині
По-перше, тематичні чати про «місця, де ловлять» – це не безпечна зона для балачок. Навіть якщо ви там просто читаєте, а не пишете, ваша присутність фіксується. І пояснювати її доведеться вже слідчому, а не друзям.
По-друге, пересилання чужого повідомлення – це те саме поширення. Не має значення, вигадали ви текст самі чи скопіювали з іншого чату. Для кваліфікації дій різниці між автором і тим, хто поділився, немає.
По-третє, «я не знав, що це заборонено» не працює. Стаття 114-1 КК України існує давно, і про неї не раз писали й говорили. Та й сама назва групи зазвичай прямо натякає, для чого її створено.
І ще один момент, про який часто забувають. Інформація в таких чатах майже ніколи не буває точною настільки, щоб бути корисною. Люди пишуть «бачив біля мосту», «десь поруч», «здається, їдуть». Але коли ці рядки складаються в загальну картину, вони стають досить точним орієнтиром для тих, хто не хоче отримати повістку.
Подільський міськрайонний суд Одеської області визнав жінку винною. Перешкоджання законній діяльності ЗСУ в цій історії не виглядало як щось гучне чи масштабне. Звичайний телефон, звичайний месенджер, звичайні короткі фрази. Але саме з таких дрібниць і складається реальна шкода.
Якщо ви зараз перебуваєте в подібній групі й думаєте, що вам нічого не загрожує, згадайте одну просту річ. Чотири повідомлення цієї жінки за три місяці. Не сотні, не тисячі. Чотири. І цього вистачило для вироку.
