Ви коли-небудь замислювалися, чому суди так часто відмовляють у визнанні необхідної оборони? Здавалося б, людина захищалася – що тут доводити? Але на практиці все значно складніше. Свіжа постанова Верховного Суду у справі №701/1167/23 від 14 липня 2026 року чудово ілюструє, де пролягає межа між самообороною й звичайною бійкою.
Давайте розберемося, що сталося. У серпні 2023 року в селі Іваньки Черкаської області розгорівся конфлікт. На місце прибули працівники «Уманських енергетичних мереж» – звичайна робоча ситуація, яких в Україні трапляється безліч. Але замість спокійного вирішення питань чоловік дістав із власного автомобіля дерев’яний держак для лопати й почав ним розмахувати перед людьми.
Далі – гірше. Він завдав потерпілому два удари в ліве стегно, по одному удару в живіт, ліве плече та кисть лівої руки. На щастя, обійшлося легкими тілесними ушкодженнями. Але сам факт залишається: людина в публічному місці, на очах у працівників обленерго, вирішила «розібратися» за допомогою палиці.
Маньківський районний суд Черкаської області визнав чоловіка винним за частиною 4 статті 296 Кримінального кодексу України – тобто хуліганство із застосуванням предмета, заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень. Вирок: 5 років позбавлення волі, але зі звільненням від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки на підставі статті 75 КК. Крім того, суд стягнув із засудженого матеріальну шкоду в розмірі 1013,42 грн та моральну – 5000 грн. Тож реального ув’язнення вдалося уникнути, але судимість і фінансові зобов’язання залишилися.
І ось тут починається найцікавіше. Засуджений подав апеляцію, а потім і касаційну скаргу до Верховного Суду. Його головний аргумент звучав так: «Я перебував у стані необхідної оборони! На мене напали близько десяти чоловіків, озброєних залізним приладдям, а потерпілий мав спочатку палицю, а потім косу. Я просто захищався».
Звучить переконливо, чи не так? Якби це було правдою, то відповідно до статті 36 Кримінального кодексу України такі дії справді могли б вважатися необхідною обороною. Більше того, частина 5 цієї ж статті взагалі звільняє від кримінальної відповідальності, якщо особа захищалася від нападу озброєної групи. Тобто теоретично – ідеальний захист.
Але суд першої інстанції ретельно допитав свідків – і картина виявилася зовсім іншою. П’ятеро свідків послідовно підтвердили: першим удари почав завдавати саме засуджений. Причому палицю він заздалегідь дістав із власного автомобіля. А потерпілий у цей момент тримав у руках лише папку з документами – жодної коси, жодного залізного приладдя. Ці дані повністю узгоджувалися з протоколами слідчих експериментів та висновками експертизи про локалізацію й характер ушкоджень.
Тут важливий момент, який Верховний Суд підкреслив окремо. Необхідна оборона – це завжди реакція на реальне посягання. Ключове слово – «реальне». Якщо ж насильство спровокувала сама людина, вона не може потім посилатися на стан оборони. Спровоковане насильство не є «посяганням» у розумінні статті 36 КК. Простіше кажучи: не можна самому розпочати бійку, а потім кричати «я захищався».
Суд також звернув увагу на ще один критерій, який часто забувають. Коли визначальним у поведінці людини було не відвернення нападу, а бажання розправитися з потерпілим – це вже не самооборона, а звичайний злочин. І оцінювати такі дії слід на загальних підставах.
У цій конкретній ситуації хуліганський мотив проглядався чітко. Публічне місце, присутність сторонніх людей, які виконували службові обов’язки, заздалегідь підготовлена палиця – усе це свідчило не про захист, а про демонстративну зневагу до суспільних норм і бажання вирішити спір насильством.
Втім, засуджений висунув і інші аргументи. Він стверджував, що прокурор нібито знищив матеріали досудового розслідування шляхом їх «розшивання» та надав суду лише окремі документи. Чесно кажучи, звинувачення серйозне. Проте Верховний Суд відхилив його з чітким обґрунтуванням: Кримінальний процесуальний кодекс України не зобов’язує прокурора надавати суду абсолютно всі зібрані докази. Сторона обвинувачення має право самостійно визначати, які докази є необхідними й достатніми. Це її процесуальна дискреція, а не фальсифікація.
Ще один аргумент захисту – відсутність у матеріалах справи тієї самої палиці як речового доказу. Справді, правоохоронці не вилучали її ані під час огляду місця події, ані під час обшуків. Але суд пояснив: факт використання палиці доведено іншими доказами – показаннями свідків, протоколами слідчих експериментів, висновками експертизи. Брак одного речового доказу не руйнує обвинувачення, якщо його підтверджує вся сукупність зібраних матеріалів.
Окремо засуджений просив закрити кримінальне провадження на підставі пункту 10 частини 1 статті 284 КПК. Але цей пункт містить чіткий виняток: він не застосовується у справах про тяжкі чи особливо тяжкі злочини проти життя та здоров’я. І тут криється важливий юридичний нюанс, який варто запам’ятати.
Частина 4 статті 296 КК – це хуліганство, формально віднесене до злочинів проти громадського порядку (Розділ XII Особливої частини КК). Але Верховний Суд нагадав: поняття «злочини проти життя та здоров’я» в контексті цієї норми охоплює не лише розділ ІІ, а й ті склади, де життя та здоров’я виступають додатковим об’єктом посягання. Хуліганство із застосуванням зброї – саме такий випадок, адже додатковим обов’язковим об’єктом тут є здоров’я та фізична недоторканність людини. Тому закрити справу за цією підставою неможливо.
Була ще одна процесуальна деталь. Суд першої інстанції з якоїсь причини не відобразив у тексті вироку показання потерпілого, хоча того допитали в засіданні ще у квітні 2024 року. Апеляційний суд помітив цей недолік, самостійно прослухав аудіозапис і детально виклав усі показання у своєму рішенні. Верховний Суд визнав, що таке виправлення повністю усунуло проблему – технічне упущення не вплинуло на справедливість розгляду в цілому.
Наостанок – ще один практичний аспект. Засуджений нарікав, що апеляційний суд безпідставно відмовив у повторному дослідженні доказів. Проте стаття 404 КПК чітко розмежовує: повторне дослідження – це право, а не обов’язок апеляційного суду. І проста незгода сторони захисту з оцінкою доказів не створює для суду обов’язку досліджувати їх повторно. Як неодноразово наголошував Верховний Суд, відмова в такому клопотанні не свідчить про порушення процесуального закону.
14 липня 2026 року Верховний Суд постановив: вирок Маньківського районного суду та ухвалу Черкаського апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу засудженого – без задоволення. Ця постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.
