Спеціальне судове провадження – це процедура, за якої суд розглядає кримінальну справу без фізичної присутності обвинуваченого в залі. Чи обов’язково для цього оголошувати людину в міжнародний розшук? Верховний Суд дав чітку відповідь у справі № 760/17974/24, і вона варта уваги кожного, хто цікавиться особливостями правосуддя під час війни.
Історія почалася в окупованому Маріуполі. Там, після захоплення міста російськими військами, директорка комунального дошкільного навчального закладу ясла-садок № 104 «Вербинка» погодилася співпрацювати з окупаційною адміністрацією. Жінка обійняла посаду так званого «директора» в «Муніципальному бюджетному дошкільному освітньому закладі «ясла-сад «Невский»». Сталося це не пізніше 18 квітня 2023 року.
Що саме вона зробила – і чому це визнали злочином? Запровадила в дитсадку російські навчальні програми та освітні стандарти, спрямовані на залучення дітей до цінностей держави-агресора. По суті, свідомо вибудовувала навчальний процес за стандартами РФ на тимчасово окупованій території України. І це при тому, що жінка, як посадова особа комунального закладу, достеменно знала вимоги Закону України «Про дошкільну освіту», які передбачають виховання дітей у любові до України, шанобливого ставлення до родини та поваги до державної мови.
Солом’янський районний суд м. Києва 17 грудня 2024 року визнав її винною за ч. 3 ст. 111-1 Кримінального кодексу України. Вирок – 3 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади в навчальних та освітніх закладах строком на 10 років. Київський апеляційний суд 13 травня 2025 року залишив це рішення без змін.
Але захист із вироком не погодився. І подав касаційну скаргу до Верховного Суду.
Адвокат наполягав на одному ключовому аргументі: судовий розгляд провели з порушенням кримінального процесуального закону. Мовляв, обвинувачену не оголосили в міжнародний розшук, тому процедура спеціального судового провадження була застосована неналежно. До того ж, на думку захисника, в судових рішеннях бракувало обґрунтування, чому справу взагалі розглядали за відсутності жінки – тобто в форматі in absentia.
Верховний Суд, однак, із такою логікою не погодився. І ось чому.
Тут важливий момент, який часто викликає плутанину. У частині 3 статті 323 Кримінального процесуального кодексу України чітко зазначено: для злочинів, передбачених ст. 111-1 КК України (колабораційна діяльність), судовий розгляд може відбуватися за відсутності обвинуваченого, якщо той переховується на тимчасово окупованій території або на території держави-агресора. При цьому законодавець використав конструкцію «та/або» щодо міжнародного розшуку. Іншими словами, міжнародний розшук – це альтернативна, а не обов’язкова підстава.
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду наголосила: визначальним є сам факт перебування підозрюваного на окупованій території та його ухилення від явки на виклик слідчих органів або суду. Цього цілком достатньо.
А тепер подивімося, що конкретно було зроблено в цій справі.
По-перше, слідство встановило, що жінка перебуває в окупованому Маріуполі. Це підтверджувалося, зокрема, даними з відкритих джерел у мережі Інтернет, де містилися вказівки на її конкретне місцезнаходження. Відповідно до ч. 1 ст. 281 КПК України, такої інформації достатньо, щоб оголосити підозрювану в розшук.
По-друге, її належним чином повідомляли про виклики. Повістки публікувалися на офіційному сайті Офісу Генерального прокурора, в газеті «Урядовий кур’єр», а також надсилалися за останнім відомим місцем реєстрації згідно з ч. 2 ст. 135 КПК України. Крім того, повідомлення про підозру та повістки вручили захиснику – і з моменту публікації повістки в загальнодержавних медіа обвинувачена вважається належним чином ознайомленою з її змістом. Такий порядок прямо передбачений Кримінальним процесуальним кодексом України.
По-третє, оскільки жінка на виклики не з’являлася – тобто фактично переховувалася від органів досудового слідства, – 5 вересня 2023 року слідчий виніс постанову про оголошення її в розшук. Копію цієї постанови адвокат отримав 12 вересня, про що свідчить його розписка в матеріалах справи. Тож твердження захисту про відсутність рішення про розшук просто не відповідали дійсності.
І нарешті, 12 червня 2024 року слідчий суддя Солом’янського районного суду надав дозвіл на здійснення спеціального досудового розслідування. Ухвала була належним чином умотивована – в ній наведено всі обставини, які стали підставою для такого рішення.
Коротко кажучи, орган досудового розслідування виконав усі передбачені законом кроки: підтвердив місцезнаходження підозрюваної на окупованій території, належно її повідомив, оголосив у розшук через ухилення від явки, отримав дозвіл суду на спеціальне досудове розслідування. Усе – у суворій відповідності до вимог Кримінального процесуального кодексу України.
Цікаво, що захисник також скаржився на брак мотивів щодо спеціального судового провадження безпосередньо у вироку. Верховний Суд і тут розставив усе по місцях. Річ у тім, що вирок має відповідати вимогам ст. 374 КПК України – тобто містити формулювання обвинувачення, докази, мотиви призначення покарання тощо. А от рішення про здійснення спеціального судового провадження ухвалюється окремо – у формі ухвали на підставі клопотання прокурора, як того вимагає ст. 323 КПК України. Це важливе процесуальне розмежування: вирок фіксує доведеність вини та призначає покарання, тоді як формат судового розгляду визначається окремим судовим рішенням.
І в цій справі така ухвала була постановлена 22 листопада 2024 року під час підготовчого засідання. Належним чином мотивована. Жодних порушень.
Окремо касаційний суд звернув увагу на те, що всі судові засідання відбувалися за участю професійного адвоката. Це забезпечило дотримання засад змагальності кримінального процесу та права на захист, передбачених статтями 20 і 22 КПК України. Повістки про виклик обвинуваченої регулярно публікувалися в «Урядовому кур’єрі» та на сайті суду – словом, процедуру було дотримано від початку до кінця.
Касаційний суд перевірив і вирок по суті. Результат: судове рішення належним чином умотивоване, діям засудженої надано правильну юридичну оцінку, покарання відповідає тяжкості вчиненого. Апеляційний суд також розглянув усі доводи скарги та надав на них вичерпні відповіді – його ухвала визнана обґрунтованою й такою, що відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
16 липня 2026 року Верховний Суд ухвалив остаточне рішення: вирок Солом’янського районного суду м. Києва та ухвалу Київського апеляційного суду залишено без змін, а касаційну скаргу захисника – без задоволення.
Чому ця справа важлива для розуміння того, як працює правосуддя в умовах війни? Вона чітко окреслює межі застосування спеціального судового провадження щодо колаборантів, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Верховний Суд підтвердив: якщо людина свідомо залишається в окупації, ухиляється від викликів і щодо неї зібрано достатньо доказів її місцезнаходження, міжнародний розшук не є обов’язковою передумовою для заочного правосуддя.
Достатньо того, що в матеріалах справи є підтвердження перебування особи на окупованій території, вона належним чином повідомлена через офіційні медіа та сайт суду, а її інтереси в процесі представляє професійний захисник. Це не просто формальність – це працюючий механізм, який дозволяє українському правосуддю діяти навіть тоді, коли обвинувачений фізично недосяжний через окупацію.
