Мова ворожнечі – це не просто емоційна риторика, а правова категорія з чіткими ознаками. Нещодавній обмін заявами між президентом Польщі Каролем Навроцьким та речником МЗС Росії Марією Захаровою змусив багатьох замислитися: чи можуть слова політиків стати предметом правового розгляду? Ви, напевно, чули уривки цих заяв. Але давайте розберемося, що стоїть за гучними фразами з юридичної точки зору.
Коли мова перетворюється на зброю
У міжнародному праві мова ворожнечі визначається як будь-яке висловлювання, що розпалює ворожнечу, дискримінацію чи насильство щодо осіб або груп за ознаками раси, національності, релігії, етнічного походження. Основою є стаття 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка забороняє пропаганду війни та підбурювання до дискримінації. Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи уточнюють: щоб вислів визнали мовою ворожнечі, він має бути публічним, спрямованим проти захищеної групи й створювати реальний ризик шкоди.
Тут важливий нюанс: не кожна образлива фраза стає правопорушенням. Судова практика Європейського суду з прав людини (наприклад, справа «Фере проти Бельгії») показує, що межа проходить там, де закінчується політична критика і починається заклик до ненависті чи насильства. Саме тому заяви лідерів держав завжди оцінюють у контексті.
Заява Навроцького: підтримка України чи підбурювання?
Кароль Навроцький сказав буквально таке: «Нехай убивають “совєтів”, які на них напали… У цьому вони завжди можуть розраховувати на нашу допомогу, бо там, де б’ють московитів – Польща допомагає, навіть якщо безпосередньо не бере участі у війні. Це в стратегічних інтересах Польщі». На перший погляд, слова грубі, але чи є тут мова ворожнечі?
Ключове питання – проти кого спрямоване висловлювання. Слово «московити» – це історична назва росіян, яка в польському дискурсі часто вживається для позначення агресора. У контексті війни Росії проти України заклик «бити московитів» радше стосується збройних сил держави-окупанта, а не всієї етнічної групи. Навроцький не закликав до насильства проти цивільних чи до дискримінації росіян як нації. Він підтримав оборонну війну, що з погляду міжнародного права є законним захистом суверенітету.
Крім того, вислів містить слово «совєти», яке відсилає до радянської імперської системи, а не до етнічної приналежності. Тому кваліфікувати цю заяву як мову ворожнечі було б проблематично. До речі, саме такі справи часто програють у судах, бо відсутній прямий умисел на розпалювання ненависті до національної групи.
Відповідь Захарової: звинувачення у русофобії та приховані погрози
Марія Захарова відреагувала миттєво, назвавши слова польського президента «клінічною русофобією» і заявивши, що Навроцький «регулярно використовує мову ненависті». Вона також додала: «Гданський музейник забув, що Росія і Польща мають спільний кордон. України і українців між нами немає».
Цікаво, що сама Захарова вжила вираз, який можна розцінити як зневажливий. «Гданський музейник» – це пряме приниження за професійною ознакою (Навроцький справді був директором Музею Другої світової війни в Гданську, а потім очолював Інститут національної пам’яті Польщі). Якщо оцінювати за стандартами мови ворожнечі, принизливі ярлики щодо посадовця можуть бути образою, але не обов’язково підпадають під заборону, оскільки не спрямовані проти захищеної групи. Однак фраза про відсутність України та українців між Росією та Польщею – це вже заперечення існування цілої держави та народу, що прямо перегукується з російською пропагандою. Таке висловлювання може розглядатися як підбурювання до ворожнечі проти українців, адже воно заперечує їхню національну ідентичність і державність.
Чи можна притягнути до відповідальності?
Теоретично – так. Міжнародне право передбачає механізми для боротьби з мовою ворожнечі. Наприклад, стаття 161 Кримінального кодексу України карає за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі. Але щодо іноземних посадовців діє дипломатичний імунітет. Навроцький і Захарова як офіційні особи мають захист від кримінального переслідування в інших країнах. Єдиний шлях – міжнародні суди, такі як Міжнародний кримінальний суд, але для цього потрібно довести, що висловлювання були частиною ширшої кампанії з підбурювання до геноциду або злочинів проти людяності.
Уявіть ситуацію: ви – суддя, і перед вами лежать дві заяви. Одна – про допомогу країні, що захищається. Інша – про те, що цієї країни не існує. Правова оцінка залежатиме від контексту, але навіть без судового рішення зрозуміло, що друга межує з небезпечним запереченням реальності. У гібридній війні слова стають частиною зброї, і розуміння меж мови ворожнечі допомагає не лише юристам, а й кожному, хто хоче відрізнити політичну риторику від правопорушення.
