Ви домовилися з власником авто про оренду, заплатили за тиждень, а наступного дня продали машину третім особам. Що це – шахрайство чи незаконне заволодіння транспортним засобом? Саме це питання стало ключовим у справі № 404/5640/25, яку розглядав Верховний Суд 07 липня 2026 року.
Історія, як кажуть, класична. У листопаді 2024 року чоловік домовився з власником автомобіля «DACIA SANDERO» (2009 року випуску) про оренду – 2600 гривень щотижня. Отримав ключі, свідоцтво про реєстрацію, сів за кермо. А вже наступного дня організував продаж цього авто через знайомого. Покупцям машину представили як власність військовослужбовця, який нібито не може самостійно займатися продажем. Вартість автомобіля – понад 141 тисячу гривень.
Суд першої інстанції кваліфікував ці дії за частиною 1 статті 289 Кримінального кодексу України – незаконне заволодіння транспортним засобом. Вирок – три роки позбавлення волі. Апеляційний суд залишив рішення без змін. Але захист пішов до Верховного Суду з цікавим аргументом: мовляв, це не угон, а звичайна розтрата чужого майна, яке перебувало у віданні обвинуваченого.
У чому суть спору
Захисник наполягав: його підзахисний отримав автомобіль легально, за згодою власника. Жодного «вилучення» транспорту поза волею власника не було. Чоловік просто розпорядився майном, яке перебувало в його віданні. А це, на думку захисту, стаття 192 Кримінального кодексу України – заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. Як альтернативу просив умовне покарання з іспитовим строком один рік.
Ключове питання для Верховного Суду: коли обман під час отримання авто – це спосіб заволодіння транспортом за статтею 289 КК, а коли – просто шахрайство чи розтрата?
І тут криється тонкість, яку часто випускають із уваги навіть юристи-початківці.
Стаття 289 Кримінального кодексу України прямо передбачає: незаконне заволодіння транспортним засобом може бути вчинене різними способами. Таємно, відкрито, із застосуванням насильства або погроз. А також – увага – шляхом обману чи зловживання довірою. Це не виняток і не рідкісний випадок. Це один із передбачених законом способів вчинення цього злочину.
Як відрізнити обман-угон від обману-шахрайства
Верховний Суд сформулював досить чіткий критерій. Якщо на момент заволодіння транспортним засобом особа не мала ні дійсного, ні уявного права на нього, а обман чи зловживання довірою використала лише як спосіб отримати доступ до авто – перед нами стаття 289 КК.
Чому не стаття 190 (шахрайство) чи 192 (розтрата)? Бо стаття 289 – це спеціальна норма кримінального закону. Вона має перевагу над загальними нормами про злочини проти власності. Простіше кажучи: якщо об’єктом посягання є саме транспортний засіб, то працює «транспортна» стаття, а не «майнова».
Але є нюанс, який усе змінює.
Як відрізнити ситуацію, коли людина спочатку чесно орендувала авто, а потім спокусилася і вирішила його привласнити, від ситуації, коли оренда була лише димовою завісою для угону? Усе вирішує момент виникнення умислу.
Якщо умисел на незаконне заволодіння транспортним засобом виник після того, як людина отримала авто в законне користування – це може бути розтрата за статтею 192 КК. Класичний приклад: взяв машину покататися на вихідні, а в понеділок вирішив не повертати і продати.
Але якщо умисел сформувався ще до передачі автомобіля, а домовленість про оренду була лише інструментом для доступу до транспорту – це стаття 289. І ось тут починається найцікавіше: як довести, що умисел виник заздалегідь?
Що показало розслідування у справі № 404/5640/25
Суд звернув увагу на кілька красномовних деталей, які разом склали переконливу картину:
- автомобіль продали вже наступного дня після отримання – це не схоже на раптову зміну планів, надто швидко для спонтанного рішення;
- для продажу залучили третю особу у військовій формі, щоб створити легенду про власника-військовослужбовця – такі речі за годину не продумують, потрібен час, підготовка, домовленості;
- після продажу засуджений тривалий час уникав контактів із власником, давав неправдиву інформацію про місцезнаходження авто, перебував у розшуку.
Усе це разом переконало суд: умисел на незаконне заволодіння транспортним засобом виник до того, як ключі від «DACIA SANDERO» опинилися в руках обвинуваченого. Домовленість про щотижневу оренду за 2600 гривень була лише способом приспати пильність власника. Обдуманість, послідовність і блискавичність дій засудженого прямо вказували на заздалегідь спланований злочин.
К слову, захист намагався послатися на іншу постанову Верховного Суду – від 05 березня 2020 року у справі № 755/16101/16-к, де схожі дії кваліфікували інакше. Але суд відхилив це посилання, бо обставини тієї справи виявилися нерелевантними. Там не було доведено, що умисел на заволодіння виник до отримання автомобіля. А тут – будь ласка, цілий букет доказів.
Чому покарання – реальне, а не умовне
Окремо Верховний Суд оцінив доводи захисту щодо можливості звільнення від відбування покарання з випробуванням. Аргументи наводилися стандартні для таких справ: раніше не судимий, є родина, батьки похилого віку, сестра з інвалідністю, яка потребує догляду, зареєстрований як фізична особа-підприємець, займається суспільно-корисною працею, має міцні соціальні зв’язки, потерпілий претензій не має.
Здавалося б – ідеальний кандидат на умовне покарання. Але не в цьому випадку.
Суд подивився на посткримінальну поведінку засудженого. Людина не просто розпорядилася чужим майном вартістю понад 141 тисячу гривень. Вона тривалий час переховувалася, вводила власника в оману щодо долі автомобіля, давала неправдиву інформацію про його місцезнаходження. Усе це, на думку суду, свідчило про неможливість виправлення без ізоляції від суспільства.
І це, чесно кажучи, логічно. Наявність соціальних зв’язків і відсутність претензій з боку потерпілого – це добре. Але коли йдеться про продуманий, заздалегідь спланований злочин із елементами конспірації та подальшим ухилянням від відповідальності, самого лише формального каяття може бути недостатньо.
Практичний урок цієї справи
Це рішення Верховного Суду – гарна ілюстрація того, як працює принцип спеціальної норми в кримінальному праві. Якщо об’єктом злочину є транспортний засіб, застосовується стаття 289 Кримінального кодексу України, а не загальні норми про шахрайство чи розтрату. Навіть тоді, коли спосіб вчинення злочину зовні нагадує звичайне шахрайство.
Для потерпілих ця справа – нагадування: передаючи автомобіль в оренду незнайомим людям, варто фіксувати домовленості письмово і перевіряти особу орендаря. Для тих, хто спокушається на «легкий заробіток» через оренду з подальшим продажем, – це сигнал, що суди дивляться не лише на формальний бік угоди, а й на реальні наміри сторін. Швидкість, з якою людина розпоряджається отриманим автомобілем, може стати вагомим доказом її справжніх намірів. Один день між «взяв в оренду» і «продав» – це не просто підозріло. Це майже визнання.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а вирок – три роки позбавлення волі – без змін.
