Україна разом з міжнародними партнерами розробила спільний план завершення війни – про це повідомив Президент Володимир Зеленський. За його словами, це не просто набір дипломатичних кроків, а чітка дорожня карта тиску на державу-агресора, яка не бажає зупинятися самостійно. І тут ми маємо справу не лише з політичною волею, а з цілим масивом міжнародно-правових механізмів, здатних перетворити наміри на реальні зобов’язання.
Президент наголосив: «Путін не хоче зупиняти цю війну, але він її зупинить. У нас є план». Що саме містить цей спільний план завершення війни, нам достеменно не розкривають, і це логічно. Та будь-який дієвий сценарій примусу до миру неминуче спирається на фундамент міжнародного права. Саме воно дає змогу перетворити дипломатичний тиск на систему конкретних, обов’язкових до виконання процедур.
Коли право стає зброєю
Ключ до розуміння ситуації лежить у Статуті ООН. Стаття 2(4) прямо забороняє державам погрожувати силою або застосовувати її проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави. Агресія Росії не просто порушує цю норму – вона заперечує сам принцип, на якому тримається повоєнний світовий порядок. Тому будь-який спільний план завершення війни неминуче відштовхується від права України на самооборону, закріпленого у статті 51 Статуту ООН. Це не «конфлікт», не «внутрішня справа» – це класична міждержавна агресія, кваліфікація якої вже давно не викликає дискусій серед юристів-міжнародників.
Саме ця чітка кваліфікація дає партнерам України легітимне право не лише передавати зброю, а й застосовувати весь арсенал колективних контрзаходів. Ідеться не тільки про санкції – вони радше допоміжний важіль. Набагато вагомішими є механізми юридичного переслідування вищого керівництва країни-агресора, а також створення міжнародних компенсаційних механізмів за рахунок заморожених суверенних активів.
Юридичні важелі, що можуть увійти до плану
Давайте розберемося, які саме правові інструменти теоретично можуть стати частиною такого спільного плану завершення війни. Варто наголосити – ми не знаємо остаточного документа, але міжнародне право пропонує кілька перевірених століттями моделей.
Найперше – це створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії. На відміну від воєнних злочинів чи злочинів проти людяності, які вже розслідує Міжнародний кримінальний суд, злочин агресії потребує окремої юрисдикції через особливості Римського статуту. Кілька країн-партнерів уже активно працюють над формуванням такого органу, і його поява сама по собі є потужним сигналом: війна не лишиться без особистої відповідальності тих, хто її розв’язав.
Другий важливий напрям – міжнародний компенсаційний механізм. Ідеться про юридичне оформлення передачі Україні доходів від заблокованих російських активів, а також про майбутні репарації. Такі кроки змінюють стимули для агресора: з економічної точки зору продовження війни стає дедалі більш руйнівним і нераціональним.
Не варто забувати й про договори з гарантіями безпеки. Тут ідеться не просто про політичні декларації, а про багатосторонні міжнародні угоди, які зобов’язують держави-підписанти надавати військову, фінансову та технічну допомогу в разі повторної агресії. За такою логікою був свого часу побудований Будапештський меморандум – і хоча він не спрацював через відсутність дієвого механізму примусу, новий план завершення війни, вочевидь, враховує ці помилки.
Крім того, спільний план завершення війни, швидше за все, передбачає формалізоване засудження держави-агресора в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН та спеціалізованих організацій. Самі по собі резолюції не створюють прямих зобов’язань, але вони формують той нормативний фон, який унеможливлює «втому від України» і не дає злочинові розчинитися в інформаційному шумі.
Чому фронт – це не лише окопи, а й позиція за столом переговорів
Окремо Президент зауважив: українські військові мають утримувати фронт за будь-яких обставин, бо це дає змогу вести сильний діалог із ворогом. Це твердження має безпосередній юридичний вимір. Міжнародне право визнає фактичний контроль над територією як один із ключових елементів під час визначення відповідальності держави-окупанта. Поки Україна утримує оборону, режим тимчасової окупації фіксується документально, і жодні «референдуми» чи «конституції» окупаційних адміністрацій не набувають легітимності. Саме це утримання фронту робить спільний план завершення війни не теоретичною вправою, а практичним інструментом, який спирається на реальну ситуацію на землі.
Іншими словами, коли юристи говорять про відновлення територіальної цілісності, вони спираються не тільки на резолюції, а й на лінію зіткнення. Кожен звільнений населений пункт – це аргумент у майбутніх судових процесах і переговорах про компенсації. Тому слова Президента про необхідність утримувати фронт – це не просто військова доктрина. Це чітка правова стратегія, за якої кожен кілометр деокупованої землі стає невідшкодуваним збитком для агресора.
Як партнери перетворюють план на реальність
Коли йдеться про тиск на державу, яка ігнорує рішення Міжнародного суду ООН і не виконує накази про тимчасові заходи, партнери мають у своєму розпорядженні досить обмежений, але дієвий набір інструментів. Вторинні санкції проти третіх країн і компаній, які допомагають обходити вже запроваджені обмеження, – це вже відпрацьована практика. Вона змушує агресора витрачати дедалі більше ресурсів на логістику та пошук шпарин у режимі санкцій.
Паралельно триває робота над уніфікацією національних законодавств дружніх країн щодо конфіскації активів та визнання юрисдикційних імунітетів. Це складна, рутинна, проте надзвичайно важлива робота, яка робить спільний план завершення війни юридично бездоганним і стійким до оскаржень у будь-яких арбітражах.
Не можна оминути й інформаційно-правовий фронт. Моніторингові місії, розслідування за участю міжнародних експертів, фіксація злочинів через супутникові знімки та цифрові докази – все це входить до сучасного правового інструментарію, без якого спільний план завершення війни залишався б лише декларацією. А так він перетворюється на багаторівневу систему, де політична воля, економічний тиск і кримінальне переслідування посилюють одне одного.
Цей спільний план завершення війни – не чарівна паличка, а скоріше система координат, у якій кожна дія України та її партнерів набуває чіткого юридичного сенсу. І коли Президент каже, що Путін зупинить війну під тиском, за цими словами стоїть не просто сподівання, а цілком конкретна нормативна архітектура. Вона спирається на Статут ООН, звичаєве міжнародне право та зобов’язання держав, які взяли на себе відповідальність не лише говорити про мир, а й створювати для нього міцний правовий фундамент. І саме на цьому фундаменті тримається впевненість, що агресор таки буде змушений спинитися – не тому, що схоче, а тому, що альтернатива стане для нього юридично та економічно нестерпною.
