Уявіть ситуацію: посадова особа, скажімо, працівник поліції, перевищує службові повноваження й завдає вам тілесних ушкоджень. Хто має компенсувати моральну шкоду – особисто кривдник чи держава, в якій він працює? Саме навколо цього питання точилися багаторічні суперечки в українських судах. І ось Велика Палата Верховного Суду поставила крапку, ухваливши рішення у справі № 754/1519/22 (постанова від 27 травня 2026 року).
Йдеться про одну зі «справ Майдану», але висновки суду стосуються не лише подій 2013–2014 років. Вони визначають, як працюватиме механізм відшкодування моральної шкоди державою в усіх схожих ситуаціях – від незаконного затримання до перевищення влади будь-яким чиновником.
Що сталося: коротко про фабулу справи
У ніч з 10 на 11 грудня 2013 року заступник командира полку «Беркут» при ГУ МВС України в АР Крим віддав підлеглим незаконний наказ – силовим методом розігнати мирних протестувальників на вулиці Хрещатик у Києві. Близько сотні бійців, рухаючись двома групами, без попередження застосували фізичну силу й спецзасоби проти беззбройних людей. Наслідок – десятки постраждалих із тілесними ушкодженнями різного ступеня тяжкості та незаконно затримані громадяни.
Одним із потерпілих виявився учасник акції, якому завдали фізичного болю, а згодом ще й незаконно затримали. Чоловік подав цивільний позов у межах кримінального провадження й просив стягнути 200 000 гривень моральної шкоди солідарно з обвинуваченого ексберкутівця та держави в особі Міністерства внутрішніх справ України.
Деснянський районний суд м. Києва позов задовольнив повністю. Київський апеляційний суд із таким рішенням погодився. А от представник МВС подав касаційну скаргу, і справа поступово дійшла до Великої Палати Верховного Суду.
Чому справа опинилася у Великій Палаті
Третя судова палата Касаційного кримінального суду, розглядаючи справу, дійшла висновку: питання, порушені у скарзі МВС, містять виключну правову проблему. Адже на розгляді в судах перебувають десятки аналогічних справ – лише у «справах Майдану» до судів передано 147 обвинувальних актів щодо 279 осіб, а постраждалими визнано 2442 людини.
Колегія суддів поставила перед Великою Палатою три ключові запитання:
- Чи може держава бути цивільним відповідачем у кримінальному провадженні за статтею 1174 Цивільного кодексу України?
- Чи правомірно покладати обов’язок відшкодування шкоди на юридичну особу, створену державою, а не на саму державу?
- Чи допустима солідарна відповідальність обвинуваченого й держави?
Давайте розберемо, як на кожне з них відповів найвищий судовий орган.
Відповідь перша: держава – повноцінний цивільний відповідач
Представник МВС наполягав: стаття 62 Кримінального процесуального кодексу України згадує серед цивільних відповідачів лише фізичних і юридичних осіб, а про державу – жодного слова. Тож, мовляв, стягувати шкоду з держави можна виключно в порядку цивільного судочинства.
Велика Палата з таким підходом категорично не погодилася. Вона звернула увагу на частину третю статті 127 КПК України, яка передбачає відшкодування шкоди потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках, передбачених законом. І саме таким випадком є стаття 1174 ЦК України – спеціальна норма про відшкодування моральної шкоди державою за незаконні дії посадовців.
Більше того, суд наголосив: позбавлення потерпілого права подати цивільний позов до держави одразу в кримінальному провадженні було б відверто дискримінаційним. Чому потерпілий від злочину звичайного громадянина може отримати компенсацію швидко, а потерпілий від свавілля чиновника має йти окремим шляхом через цивільний суд? Це порушувало б принцип рівності перед законом.
Крім того, спільний розгляд обвинувачення й цивільного позову – так званий «з’єднаний процес» – економить час, сили й ресурси всіх учасників. Обставини заподіяння шкоди вже досліджуються під час кримінального провадження, тож логічно одразу вирішити й питання компенсації.
Відповідь друга: платить держава, а не конкретний орган
Ще один аргумент МВС зводився до того, що ГУ МВС України в АР Крим, де працював обвинувачений, – окрема юридична особа, яка з 2015 року перебуває у стані припинення. Мовляв, МВС України не є правонаступником цього управління, тож і відповідати не повинно.
Велика Палата пояснила: стаття 1174 ЦК України чітко розмежовує того, хто безпосередньо завдав шкоду (посадова особа), і того, в кого виникає обов’язок її відшкодувати (держава). Орган державної влади, через який держава бере участь у справі, – це лише представник, а не самостійний боржник. Кошти стягуються з Державного бюджету України, а не з рахунків конкретного міністерства чи управління.
Стосовно ж Державної казначейської служби, яку представник МВС пропонував залучити як належного відповідача, суд нагадав свою усталену позицію: залучення чи незалучення Казначейства до участі у справі не впливає на правильність визначення відповідача. Відповідачем є держава, а Казначейство зобов’язане виконати рішення суду незалежно від того, чи брало воно участь у розгляді.
До речі, саме МВС України відповідно до Положення про нього здійснює повноваження через головні управління в регіонах, зокрема й через ГУ МВС в АР Крим. Тож логічно, що держава виступає у справі саме через цей центральний орган.
Відповідь третя: жодної солідарної відповідальності
Мабуть, найважливіший практичний висновок стосується неможливості солідарного стягнення. Суди першої та апеляційної інстанцій поклали обов’язок сплатити 200 000 гривень одночасно й на засудженого ексберкутівця, й на МВС України. Велика Палата визнала це грубою помилкою.
Чому? Стаття 1174 ЦК України безальтернативно вказує: шкоду, завдану посадовою особою при здійсненні повноважень, відшкодовує виключно держава. Вона не передбачає варіанту «або держава, або чиновник, або обоє разом». Солідарна ж відповідальність за статтею 1190 ЦК України вимагає спільності умислу кількох осіб на заподіяння шкоди. Держава й посадова особа не можуть мати «спільного умислу» – це абсурдно з юридичної точки зору.
Крім того, частина друга статті 176 ЦК України закріплює принцип майнової відокремленості: юридичні особи, створені державою, не відповідають за зобов’язаннями держави, і навпаки. Покладати відповідальність на МВС України як на окрему юридичну особу замість держави – означає ігнорувати цю норму.
Важливий нюанс: держава, сплативши потерпілому компенсацію, отримує право регресу – тобто може стягнути виплачену суму з самого винуватця. Це передбачено частиною четвертою статті 1191 ЦК України. Щоправда, право зворотної вимоги не поширюється на відшкодування саме моральної шкоди – тут законодавець зробив виняток.
Що вирішив суд у результаті
Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу МВС. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині цивільного позову змінили. Тепер 200 000 гривень моральної шкоди на користь потерпілого стягуються не солідарно з обвинуваченого й МВС, а виключно з держави за рахунок коштів Державного бюджету України. У задоволенні позову до самого засудженого відмовлено.
Таким чином, Велика Палата сформулювала три принципові правові позиції, обов’язкові для всіх судів:
- Держава може бути цивільним відповідачем у кримінальному провадженні, якщо шкода завдана посадовою особою при здійсненні нею владних повноважень.
- Обов’язок відшкодування моральної шкоди державою за статтею 1174 ЦК України покладається саме на державу, а не на конкретний орган чи установу. Орган державної влади лише представляє державу в суді.
- Покладати солідарну відповідальність одночасно на чиновника й державу не можна – це суперечить закону.
Ця постанова остаточна й оскарженню не підлягає. А от її значення для тисяч інших справ, де потерпілі чекають на справедливу компенсацію за свавілля посадовців, важко переоцінити.
