Уявіть ситуацію: людина отримала умовний строк, але систематично порушує умови випробування. Орган пробації подає до суду подання про скасування умовного покарання і направлення засудженого за ґрати. Суд відмовляє. Логічне запитання – а чи може сам орган пробації оскаржити таку ухвалу? Саме навколо права органу пробації на апеляційне оскарження ухвали суду точилися суперечки в судовій практиці, поки Об’єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду не поставила в цьому питанні остаточну крапку.
Про що, власне, спір
У справі № 621/3410/23 все почалося із цілком пересічної ситуації. Зміївський районний суд Харківської області 5 листопада 2025 року відмовив у задоволенні подання начальника Чугуївського районного відділу №2 філії Державної установи «Центр пробації». Представник органу пробації просив скасувати засудженому звільнення від відбування покарання з випробуванням – тобто, простіше кажучи, замінити умовний строк на реальний.
Не погодившись із рішенням місцевого суду, орган пробації подав апеляційну скаргу. Але Харківський апеляційний суд 14 січня 2026 року закрив апеляційне провадження. Мотивація була такою: орган пробації не належить до переліку осіб, які згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України мають право на апеляційне оскарження.
Ось тут і почалося найцікавіше.
Чому справа потрапила до Об’єднаної палати
Річ у тім, що на момент розгляду в судовій практиці вже існувало два протилежні підходи до цього питання. І кожен із них був зафіксований у рішеннях касаційного суду.
Перший підхід сформулювала колегія суддів Першої судової палати ККС ВС у постанові від 12 лютого 2026 року (справа № 936/40/24). Вона вважала: якщо закон дає органу пробації право звертатися до суду з поданням, то автоматично цей орган набуває статусу учасника провадження з усіма процесуальними правами – включаючи право на апеляційне оскарження ухвали суду.
Другий підхід було закладено ще раніше – у постанові колегії суддів Другої судової палати ККС ВС від 20 жовтня 2020 року (справа № 1-261/10). Там ішлося про подібну ситуацію, тільки з органом виконавчої служби, і касаційний суд тоді визнав за ним право на оскарження.
Колегія суддів Третьої судової палати, розглядаючи справу № 621/3410/23, вирішила: такі розбіжності неприпустимі. Правова визначеність – це не розкіш, а базова гарантія справедливого правосуддя. Тож 8 квітня 2026 року вона передала провадження на розгляд Об’єднаної палати ККС Верховного Суду і запропонувала відступити від висновку колег із Першої судової палати.
Що сказав закон
Давайте розберемося, що ж написано в Кримінальному процесуальному кодексі України.
Частина 1 статті 539 КПК чітко перелічує, хто може ініціювати розгляд питань, пов’язаних із виконанням вироку. У цьому переліку є прокурор, засуджений, його захисник, законний представник, а також «орган або установа виконання покарань». Крім того, закон згадує «інших осіб, установ або органів» – але тільки у випадках, прямо передбачених законом.
Ключовий момент: частина 6 статті 539 КПК дозволяє оскаржувати ухвалу, винесену за результатами розгляду такого подання. Але кому саме належить це право – законодавець прямо не уточнив.
А тепер поглянемо на статтю 393 КПК. У її десятому пункті згадуються «інші особи» – але лише в частині, що стосується їхніх прав та інтересів. І отут криється головна логічна пастка: чи можна сказати, що ухвала про відмову в задоволенні подання якось порушує права самого органу пробації?
Аргументи Об’єднаної палати
Об’єднана палата підійшла до питання системно. Логіка її міркувань проста, але переконлива.
По-перше, виконання судового рішення – це функція держави. А в кримінальному процесі інтереси держави представляє прокурор. Саме він підтримує обвинувачення в суді, і саме він надалі забезпечує виконання вироку. Орган пробації чи виконавча служба – це лише інструменти, через які держава реалізує свої повноваження.
По-друге – і це, мабуть, найвагоміший аргумент – судовим рішенням про відмову в задоволенні подання права чи законні інтереси самого органу пробації жодним чином не порушуються. Орган пробації не несе особистої шкоди від того, що суд відмовив у скасуванні умовного строку. Він виконує адміністративну функцію, а не захищає власні інтереси.
І по-третє. Частина 5 статті 539 КПК розрізняє статус учасників: когось суд викликає обов’язково – це засуджений, його захисник, законний представник і прокурор, а когось лише повідомляє про час і місце розгляду – це якраз орган або установа виконання покарань. Різниця в процесуальному статусі очевидна.
Колегія суддів прямо зазначила: той факт, що орган пробації ініціював розгляд подання, ще не робить його стороною з повним обсягом процесуальних прав, включно з правом на апеляційне оскарження ухвали суду.
Що це означає на практиці
Об’єднана палата ухвалила два чіткі правові висновки.
Перший: органи та установи виконання покарань не наділені правом на апеляційне оскарження судових рішень, ухвалених за результатами розгляду їхніх же подань. Це стосується не лише органів пробації, а й інших подібних інституцій.
Другий висновок – процесуального характеру. Якщо суд апеляційної інстанції вже відкрив провадження, а потім виявив, що скаргу подала особа без права на оскарження – він зобов’язаний постановити ухвалу про закриття апеляційного провадження. Саме так і вчинив Харківський апеляційний суд, і Об’єднана палата визнала його дії законними.
Верховний Суд прямо відступив від попередніх висновків, викладених у постановах від 20 жовтня 2020 року та 12 лютого 2026 року. Тож тепер у питанні про те, чи може орган пробації оскаржити ухвалу суду про відмову в задоволенні його подання, є єдина відповідь: ні, не може.
Кому ж тоді скаржитися, якщо орган пробації вважає, що умовне покарання треба скасовувати, а місцевий суд із цим не погодився? Відповідь – прокурору. Саме він як представник держави в кримінальному процесі має повний обсяг повноважень для захисту публічного інтересу, і саме через нього орган пробації може домогтися перегляду несприятливого рішення в апеляції.
Постанова Об’єднаної палати від 1 червня 2026 року у справі № 621/3410/23 (провадження № 51-603кмо26) є остаточною і оскарженню не підлягає. А це означає, що всі суди нижчих інстанцій тепер керуватимуться саме цим підходом, і розбіжностей у практиці більше не виникатиме.
