Визнання того, що альтернативи примусовій мобілізації в Україні наразі просто не існує, має прозвучати з вуст першої особи держави. Саме так вважає голова Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони та ветеран Юрій Гудименко. В інтерв’ю Liga.net він відверто пояснив, чому влада ховається від цього болючого діалогу з суспільством і до чого це призводить.
Проблема, за його словами, впирається у фундаментальний конфлікт інтересів. Значна частина українців, які мають право голосу, робить усе можливе, аби уникнути служби. І політики орієнтуються саме на цей електоральний запит. Тому тема ТЦК, мобілізації та сумнозвісної “бусифікації” старанно оминається в публічній комунікації. Влада намагається лишатися політично недотичною до процесу, який є, мабуть, найважливішим у державі.
Коли мовчання стає загрозою
Прикметний момент: президент уперше заговорив про проблеми мобілізації та роботи територіальних центрів комплектування лише після гучного інциденту на Сихові у Львові. Тоді Володимир Зеленський заявив про “дуже погане ставлення до людей у військовій формі” і підкреслив, що так бути не повинно. Але до цієї події тема ніби не існувала.
“До цього у нас мобілізацією займався ніхто”, – констатує Гудименко.
І це справді дивно, враховуючи масштаб. Без людей, які триматимуть зброю в руках, будь-які закупівлі озброєння втрачають сенс. Якими б дорогими чи технологічними вони не були. Саме тому спроба відсторонитися від теми примусової мобілізації виглядає не просто як політична обережність, а як стратегічна помилка.
Примусова мобілізація – не вибір, а необхідність
Якщо дивитися правді в очі, виходу немає. Саме так, без дипломатичних згладжувань, формулює проблему ветеран. Примусова мобілізація має продовжуватися, і це потрібно визнати публічно. Що можна і треба змінювати – так це форму цього процесу.
Можна зробити систему більш прозорою. Можна прибрати зайву бюрократію. Можна додати людяності в алгоритми, за якими працюють ТЦК. Але сам принцип – примусове залучення громадян до війська – залишиться фактом. І цей факт має озвучити саме президент, а не ховати його за розмовами про реформи, які всіх влаштують.
Гудименко також наголошує: складно навіть уявити, якою має бути така реформа, щоб її одночасно прийняли суспільство, глава держави та головнокомандувач ЗСУ. Причина все та ж – конфлікт стимулів. Одна частина суспільства готова воювати і вже воює. Інша шукає способи уникнути цього. А політики опиняються між молотом і ковадлом, вважаючи за краще не робити різких рухів.
Хто візьме на себе відповідальність?
Тут важливий психологічний момент. Публічне визнання безальтернативності примусової мобілізації – це не просто слова. Це маркер чесності. Суспільство, яке стільки часу живе у повномасштабній війні, здатне сприйняти складну правду. Особливо якщо ця правда супроводжується кроками, які роблять систему справедливішою.
Адже чимало претензій до мобілізаційного процесу пов’язані навіть не із самим фактом примусу, а з його хаотичністю та непрозорістю. Люди не розуміють критеріїв, за якими одних забирають, а інших ні. Не бачать чітких правил гри. І саме цю частину можна змінити без жодних політичних втрат.
За словами ветерана, зараз ніхто з представників влади політично не хоче бути дотичним до питання мобілізації. Це створює вакуум відповідальності. А вакуум завжди заповнюється – чутками, панікою, злістю. Тому чесна розмова з громадянами потрібна не лише для поповнення війська, а й для психологічного стану суспільства загалом.
Війна триває. І поки одні шукають вихід з конфлікту стимулів, інші просто виконують свою роботу на передовій. Можливо, саме час визнати те, що багато хто й так розуміє – альтернативи примусовій мобілізації немає. Залишається лише зробити її чеснішою. І почати з відвертої розмови.
