Добровільна здача зброї мала б бути безумовною підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, а не приводом для тюремного строку. Та в реальному житті межа між злочином і правомірною поведінкою часом настільки тонка, що навіть поліцейський ризикує опинитися на лаві підсудних. Саме це сталося у справі № 554/6326/22, яку Верховний Суд розглянув 12 лютого 2025 року.
Історія почалася 31 березня 2022 року – на самому початку повномасштабного вторгнення. Лейтенант поліції ОСОБА_8 близько дев’ятої ранку знайшла на узбіччі два споряджені магазини до автомата, два предмети, схожі на гранати, та два запали. Загорнуті в папір, вони лежали просто під деревом.
Що робити в такій ситуації? ОСОБА_8 вирішила відвезти знахідку на блокпост, де чергували представники влади. Вона поклала все до багажника свого автомобіля ВАЗ 21099 і рушила в дорогу. Жодних спроб сховати небезпечні предмети – сумка з боєприпасами лежала відкрито, її неможливо було не помітити.
Близько одинадцятої ранку на блокпосту автомобіль зупинили. Під час огляду багажника виявили гранати Ф-1, запали УЗРГМ та два магазини, споряджені набоями калібру 5,45 мм – по 30 у кожному. Експертиза підтвердила: це бойові припаси та вибухові пристрої. Того ж дня, з 14:50 до 17:10, слідчий Територіального управління Державного бюро розслідувань провів обшук автомобіля й вилучив знайдене.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Кременчуцький районний суд Полтавської області 7 червня 2023 року визнав ОСОБА_8 винною за частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України. Покарання – три роки позбавлення волі, однак суд застосував статті 75 та 76 Кримінального кодексу України і звільнив засуджену від відбування покарання з іспитовим строком на один рік.
Логіка обвинувачення була прямолінійною. Поліцейська достеменно знала, що знайдені предмети – це боєприпаси, обіг яких обмежено. Дозволу на їх носіння та зберігання вона не мала. А отже, формальний склад злочину за частиною 1 статті 263 Кримінального кодексу України в наявності. Полтавський апеляційний суд 11 липня 2024 року залишив вирок без змін, погодившись із такою оцінкою.
Але чи справді все так однозначно?
Позиція захисту: умислу не було
Адвокати ОСОБА_8 наполягали на ключовому аргументі: їхня підзахисна не мала прямого умислу на носіння та зберігання бойових припасів. Її єдиною метою була добровільна здача зброї представникам влади на блокпосту. І матеріали справи давали для такого висновку чимало підстав.
По-перше, ОСОБА_8 не ховала боєприпаси – вони лежали у відкритій сумці в багажнику, і побачити їх можна було одразу. По-друге, вона цілеспрямовано їхала на блокпост, знаючи, що там її обов’язково перевірять. Тобто, маючи реальну можливість уникнути виявлення, вона свідомо обрала шлях неминучої перевірки. По-третє, того дня була оголошена повітряна тривога, і зв’язатися з черговою частиною відділку поліції не було жодної технічної можливості.
Свідки – колеги ОСОБА_8 – підтвердили в суді: в умовах воєнного стану чітких інструкцій щодо дій поліцейського при виявленні боєприпасів не існувало. Жоден із них не зміг пригадати алгоритму, який би дозволив оперативно повідомити про знахідку.
Що сказав Верховний Суд
12 лютого 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу захисту. Ухвалу Полтавського апеляційного суду скасували, а справу направили на новий апеляційний розгляд.
Чому? Відповідь Верховного Суду – апеляція формально поставилася до доводів захисту й не перевірила їх належним чином. І це при тому, що йшлося не про другорядні деталі, а про центральне питання справи: чи мала ОСОБА_8 намір добровільно здати боєприпаси.
Ключова норма, навколо якої все обертається, – частина 3 статті 263 КК України. У редакції, чинній з 3 квітня 2022 року (після змін, внесених Законом № 2150-IX від 24 березня 2022 року), вона каже: не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої.
Формула тут проста, хоч і складається з двох умов. Перша – особа вчинила дії, передбачені частиною 1 або 2 статті 263 КК України (тобто носила, зберігала чи придбала заборонені предмети). Друга – вона добровільно здала їх органам влади. Якщо обидві умови виконуються одночасно – кримінальна відповідальність виключається.
І ось тут криється нюанс, який апеляційний суд просто проігнорував. Наявність у діях особи формальних ознак злочину за частиною 1 статті 263 КК України не тільки не виключає добровільної здачі боєприпасів, а навпаки – є її невід’ємною складовою. Без носіння чи зберігання немає чого здавати. Тому формальна констатація «було носіння – є склад злочину» без аналізу мети такого носіння перетворює частину 3 статті 263 КК України на мертву норму.
Що саме залишилося поза увагою апеляції? Верховний Суд перерахував цілий ряд обставин. Не проаналізовано узгодженість показань засудженої та свідків. Не оцінено той факт, що ОСОБА_8 мала реальну можливість уникнути виявлення боєприпасів, але свідомо поїхала на блокпост. Не враховано, що знайдені предмети вона не переховувала, а перевозила відкрито. І головне – апеляційний суд повністю проігнорував контекст подій: 31 березня 2022 року, початок повномасштабного вторгнення, воєнний стан, повітряна тривога.
Новий поворот: крайня необхідність
Окреме доручення Верховного Суду апеляційній інстанції стосується статті 39 Кримінального кодексу України – крайньої необхідності. Суд прямо вказав: під час нового розгляду потрібно з’ясувати, чи не перебувала ОСОБА_8 у стані крайньої необхідності.
Ідея зрозуміла: залишати боєприпаси просто неба в умовах воєнного стану – це створювати реальну загрозу для людей. Переміщення їх до представників влади або в безпечніше місце цілком може розглядатися як дія, спрямована на усунення небезпеки. А це класичний випадок крайньої необхідності, що виключає злочинність діяння.
Чому ця справа важлива для кожного
Історія ОСОБА_8 – далеко не лише про поліцейських. Вона зачіпає кожного, хто в умовах війни може натрапити на небезпечну знахідку. Добровільна здача зброї – це не просто юридичний механізм, а питання здорового глузду, яке закон прямо врегулював у частині 3 статті 263 КК України.
Верховний Суд фактично нагадав базову, але часто забуту істину: формальний підхід до оцінки доказів у кримінальному процесі неприпустимий. Не можна механічно застосовувати частину 1 статті 263 КК України, водночас ігноруючи частину 3 цієї ж статті. Суд апеляційної інстанції зобов’язаний не просто погодитися з вироком, а ретельно перевірити кожен аргумент і надати на нього вичерпну відповідь – як того вимагають статті 370 та 419 Кримінального процесуального кодексу України.
Колегія суддів послалася й на практику Європейського суду з прав людини – зокрема на рішення у справах Ruiz Torija v. Spain та Boldea v. Romania. Сенс цих посилань простий: суд має показати сторонам, що їх почули. А це означає, що головні проблеми, порушені у справі, повинні бути вивчені, а не відкинуті формальною відпискою.
Тепер Полтавському апеляційному суду доведеться повернутися до цієї справи і дати відповіді на всі запитання, які залишилися без уваги. Насамперед – чи справді ОСОБА_8 мала намір добровільно здати боєприпаси, чи її дії були продиктовані крайньою необхідністю, і чи можна за таких обставин узагалі говорити про злочинний умисел. Від відповідей на ці запитання залежить, чи залишиться в силі обвинувальний вирок, чи справедливість усе ж візьме гору над формалізмом.
