Верховний Суд остаточно підтвердив вирок за ч. 3 ст. 110 КК України: депутат Держдуми рф отримала 15 років позбавлення волі за голосування, яке змінило межі території України. 16 квітня 2026 року колегія суддів Касаційного кримінального суду відхилила касаційну скаргу захисту, залишивши без змін рішення двох попередніх інстанцій.
Історія цієї справи розпочалася 15 лютого 2022 року в Москві. Того дня депутати Державної Думи Федеральних Зборів рф зібралися на засідання, ключовим питанням якого було голосування за постанову, що закликала президента рф визнати самопроголошені «ДНР» та «ЛНР» незалежними державами. Серед 368 присутніх депутатів 351 проголосував «за». Однією з них була обвинувачена – депутат восьмого скликання, чиє ім’я в матеріалах справи позначено як «ОСОБА_7».
Через три місяці після цього голосування – в травні 2022 року – в Україні розпочалося кримінальне провадження. А ще через три роки, 12 березня 2025-го, Хмельницький міськрайонний суд виніс вирок: 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Справа розглядалася за спеціальною процедурою – заочно, без присутності обвинуваченої в залі суду.
Чому справа розглядалася без обвинуваченої
Тут важливий момент: заочне провадження (in absentia) – це не виняток для українського правосуддя в умовах війни, а цілком законна процедура. Кримінальний процесуальний кодекс України прямо дозволяє таке, коли обвинувачений переховується на території держави-агресора.
Суди повідомляли обвинувачену через газету «Урядовий кур’єр», офіційні сайти Офісу Генерального прокурора та судової влади. Захисник – професійний адвокат – отримував усі процесуальні документи. Верховний Суд підкреслив: цього достатньо. І навіть більше – Європейський суд з прав людини у справі «Санадер проти Хорватії» визнав, що проживання особи на непідконтрольній владі території виправдовує неможливість її фізичного повідомлення про провадження.
До речі, Суд нагадав цікаву деталь: навіть після завершення всіх строків оскарження засуджена не позбавлена права подати апеляційну чи касаційну скаргу. Якщо причини її відсутності справді були поважними, строки можуть поновити. Це передбачено ч. 3 ст. 400 КПК України, і це узгоджується з практикою ЄСПЛ у справах «Колоцца проти Італії», «Меденіца проти Швейцарії» та «Шомоді проти Італії».
Про що сперечався захист
Захисник побудував свою позицію на кількох аргументах. По-перше, стверджував про порушення правил підслідності. Мовляв, Генеральний прокурор не мав права передавати розслідування від Державного бюро розслідувань до Служби безпеки України, оскільки не довів неефективності роботи ДБР.
Аргумент серйозний, якщо дивитися на практику об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у справі № 640/5023/19. Там справді сказано: зміна органу розслідування вимагає оцінки його неефективності. Але суди попередніх інстанцій звернули увагу на інше: у постанові прокурора від 14 березня 2022 року було прямо зазначено – Територіальне управління ДБР у Хмельницькому не забезпечить повною мірою розслідування щодо 65 депутатів Держдуми в умовах воєнного стану. Тобто мотивування все ж було, і воно визнане достатнім.
По-друге, захист наполягав на недопустимості доказів – протоколів огляду інтернет-ресурсів, зокрема офіційного сайту Державної Думи рф. Логіка проста: ці протоколи лише фіксують процедуру голосування, але не доводять складу злочину.
Касаційна інстанція не погодилася. Позиція така: огляд відкритих інтернет-сторінок не потребує дозволу слідчого судді (ч. 2 ст. 264 КПК України), а інформація з офіційного порталу Держдуми є офіційною. Протоколи огляду цілком відповідають вимогам статей 104 та 237 Кримінального процесуального кодексу України. Отже, це належні та допустимі докази.
Головне питання: чи є голосування злочином
Мабуть, найцікавіше в цій справі – навіть не процесуальні моменти, а сама суть обвинувачення. Чи можна карати людину за те, що вона проголосувала на засіданні парламенту? Захист стверджував: це лише політична позиція, а не кримінальне діяння.
Але суди подивилися на ситуацію інакше. Вони звернули увагу на три ключові обставини. Перше – обвинувачена голосувала не за абстрактну резолюцію, а за документ, що прямо закликав визнати частину території України незалежною державою. А це – зміна меж території та державного кордону, що заборонено статтями 1-3 та 68 Конституції України.
Друге – депутат Держдуми не могла не знати про міжнародні зобов’язання рф. Адже саме рф ратифікувала 22 квітня 2004 року Договір про українсько-російський державний кордон, яким визнала території Донецької та Луганської областей частиною України. Колегія суддів чітко зазначила: факт усвідомлення представниками влади рф того, що Україна є суверенною державою з міжнародно визнаними кордонами, підтверджений цією ратифікацією.
І третє – наслідки. Між голосуванням 15 лютого і повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року суди побачили причинно-наслідковий зв’язок. Це підтверджується не лише загальновідомими фактами, а й конкретними вироками українських судів, що зафіксували воєнні злочини військовослужбовців рф на території України.
Представник влади, попередня змова та інші кваліфікуючі ознаки
Окремо захист оскаржував дві кваліфікуючі ознаки ч. 3 ст. 110 КК України: вчинення злочину представником влади та за попередньою змовою групою осіб.
Із першою все доволі ясно. Стаття 8 Кримінального кодексу України дозволяє притягувати іноземців до відповідальності за тяжкі злочини проти інтересів України. А депутат Держдуми – це, без сумніву, представник влади. Верховний Суд уже неодноразово підтверджував цей підхід у справах проти депутатів Держдуми рф – зокрема, у постанові від 11 грудня 2025 року (справа № 686/6637/23).
А от із другою ознакою цікавіше. Попередня змова не обов’язково має бути письмовою чи усною. Як зазначено в постанові Верховного Суду від 17 лютого 2026 року, домовленість може виражатися через конклюдентні дії – тобто поведінку, що свідчить про спільний намір. І коли 351 із 368 депутатів майже одноголосно підтримують одну постанову, це і є проявом такої змови.
Чесно кажучи, саме ця частина рішення викликає найбільше дискусій серед юристів. Межа між узгодженою політичною позицією і кримінально караною змовою тут справді тонка. Але Верховний Суд обрав жорсткий підхід, що, втім, цілком зрозуміло в умовах повномасштабної війни.
Чому це рішення важливе
Ця постанова – не просто результат в окремій справі. Вона створює правову рамку для десятків аналогічних проваджень проти депутатів Держдуми, які голосували 15 лютого 2022 року. Суд чітко визначив: процедура спеціального заочного провадження дотримана, протоколи огляду сайтів є допустимими доказами, а саме голосування утворює склад злочину за ч. 3 ст. 110 КК України.
Розставлено крапки над «і» і щодо наслідків. Відсутність в обвинувальному акті конкретних даних про потерпілих не спростовує факту загибелі людей. Суди спиралися на публікації ООН: Управління Верховного комісара з прав людини зафіксувало 10 403 випадки загибелі або поранення цивільних осіб лише за перші чотири місяці війни. Плюс – вироки національних судів, плюс – загальновідомі обставини збройної агресії рф. Усе це в сукупності переконало суди в наявності тяжких наслідків, передбачених ч. 3 ст. 110 Кримінального кодексу України.
І ще один важливий сигнал: навіть остаточне рішення касаційної інстанції не закриває засудженій шлях до перегляду справи. Якщо колись вона фізично з’явиться до українського суду і доведе поважність причин своєї відсутності, строки оскарження можуть бути поновлені. Це прямо передбачено ч. 3 ст. 400 КПК України і підкріплено практикою ЄСПЛ.
