Верховний Суд пояснив, коли має застосовуватися загальний гарантійний підхід у справах про осіб, які можуть бути зниклими безвісти за особливих обставин. 18 травня 2026 року Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду розглянув справу № 400/14430/23, і його висновки варті уваги кожного, хто стикався з подібною ситуацією.
Суть спору: грошове забезпечення, якого не дочекалися
Уявіть: військовослужбовець зник, його тіло не евакуювали, місцеперебування невідоме. Родина залишається без годувальника – і без його грошового забезпечення. Саме в такій ситуації опинилася позивачка, яка звернулася до суду з вимогою до військової частини.
Вона просила визнати протиправною відмову у виплаті грошового забезпечення разом із додатковою винагородою за період з 01 квітня 2022 року по 17 липня 2023 року. Окрім цього, вимагала зобов’язати частину внести зміни до наказу № 202 від 17 липня 2023 року – розширити період, за який належить здійснити виплати, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 168 від 28 лютого 2022 року.
Окружний адміністративний суд у позові відмовив. Апеляція рішення скасувала й частково задовольнила вимоги: визнала протиправною відмову у виплаті, але лише за період з 01 квітня по 01 липня 2022 року. Решта вимог залишилася без задоволення. Справа пішла далі – до Верховного Суду.
Два різні світи: смерть і зникнення безвісти
Суд підкреслив принципову різницю, яку часто не помічають навіть юристи. Одне діло – коли смерть військовослужбовця встановлена, і зовсім інше – коли йдеться про полон, інтернування або зникнення безвісти.
У першому випадку, за Порядком № 260, членам сім’ї виплачується грошове забезпечення, яке військовослужбовець не отримав до дня смерті або загибелі – включно з усім місяцем, у якому сталася трагедія. У другому – діє Порядок № 884, і механізм виплат там зовсім інший.
Ключове, що наголосив суд: Порядок № 884 не є універсальним інструментом. Він не покриває всі ситуації, коли кадрове оформлення смерті чи державна реєстрація сталися пізніше за фактичну дату загибелі.
Що таке загальний гарантійний підхід і коли він працює
Тут варто зупинитися детальніше. Ситуація, коли тіло не евакуювали, місцеперебування військовослужбовця не встановлене, а належного підтвердження смерті немає, – це класична зона правової невизначеності. І саме для таких випадків Верховний Суд сформулював загальний гарантійний підхід.
Логіка тут проста й водночас глибока. Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин» говорить: особа набуває відповідного статусу з моменту внесення відомостей про неї до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. А вважається такою – з моменту подання заяви про факт зникнення.
Тож якщо тіла немає, координат немає, а матеріали не дають достатніх підстав для висновку про достовірно встановлену смерть – відповідні органи зобов’язані перевірити, чи є підстави застосувати правовий режим особи, зниклої безвісти за особливих обставин. Це включає службове, облікове та реєстрове реагування, організацію розшуку й розгляд питання про виплати членам сім’ї за Порядком № 884.
Чесне кажучи, цей підхід покликаний захистити родину від майнових втрат через обставини, які від неї не залежать: неможливість евакуації тіла, складність документування подій у зоні бойових дій, тривала невизначеність щодо долі військовослужбовця.
Але є нюанс: коли підхід не спрацьовує
Верховний Суд чітко обмежив сферу застосування цього підходу. Гарантійний підхід не діє автоматично й не звільняє суд від обов’язку розібратися, який саме правовий режим потрібен у конкретній справі.
Скажімо, внутрішній акт військової частини про загибель військовослужбовця має доказове та кадрово-облікове значення. Але сам по собі він не підміняє процедури, передбачені Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Особливо коли смерть не встановлена належним чином або доказова база залишає обґрунтовану невизначеність.
І от головне: якщо на момент вирішення спору вже є судове рішення про встановлення факту смерті особи в певний час і на його підставі проведено державну реєстрацію смерті – ситуація змінюється кардинально. Суд має оцінювати спірні правовідносини, відштовхуючись уже від цього юридичного факту. Гарантійний підхід тут відступає.
Смерть встановлена і смерть припущена – це не одне й те саме
Корисно розрізняти дві юридичні конструкції, які регулює стаття 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану».
Перша – встановлення факту смерті особи в певний час. Це ситуація, коли смерть підтверджена як реальна подія, що настала у визначений момент. Друга – оголошення особи померлою. Тут смерть безпосередньо не встановлена, але закон допускає юридичне припущення смерті за наявності передбачених умов. Різниця між цими конструкціями не суто теоретична – вона прямо впливає на те, який правовий режим виплат застосовуватиметься.
До речі, ще один важливий момент міститься у частині третій статті 24 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII. Загиблий або померлий військовослужбовець виключається зі списків особового складу з наступного після загибелі дня. А от військовослужбовець, визнаний безвісно відсутнім або оголошений померлим, – лише з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Це нормативне розмежування має істотне значення для визначення правового режиму спірних виплат.
Що це означає на практиці
Для родин, які опинилися в ситуації невизначеності, позиція Верховного Суду дає чіткий алгоритм. Якщо смерть не встановлена – наполягайте на застосуванні гарантійного підходу й перевірці підстав для надання статусу особи, зниклої безвісти за особливих обставин. Це відкриває шлях до виплат за Порядком № 884.
Якщо ж судове рішення про встановлення факту смерті вже є й проведено державну реєстрацію – спірні виплати мають оцінюватися саме через призму цього юридичного факту. Тут працюватиме Порядок № 260 із правилом про виплату належного, але не отриманого грошового забезпечення до дня смерті.
І наостанок: гарантійний підхід – це передусім інструмент для ситуацій правової та фактичної невизначеності щодо місцеперебування, стану й подальшої долі особи. Коли визначеність з’являється у вигляді судового рішення про смерть – загальний гарантійний підхід поступається місцем конкретному правовому режиму, який диктує цей юридичний факт.
