Мирна угода щодо України як предмет торгу: правовий погляд на сценарій Трампа, Путіна і Сі

Для зв'язку з адвокатом:

Мирна угода щодо України раптом опинилася в одному пакеті з іранським питанням. За повідомленнями ЗМІ, Дональд Трамп, Володимир Путін і Сі Цзіньпін нібито обговорюють масштабну оборудку: врегулювання конфлікту навколо Ірану в обмін на завершення війни проти України на російських умовах. Офіційних підтверджень немає. І це перше, що має насторожити кожного, хто хоч трохи знайомий з міжнародним правом.

Далі – розбір того, як така схема виглядає саме з юридичного боку. Не з політичного, а з правового: які норми вона зачіпає, що кажуть конвенції і чому навіть підписаний документ може виявитися юридично порожнім.

Що саме пропонують, за повідомленнями

Суть витоків зводиться до кількох пунктів:

  • Москва і Пекін допомагають відкрити Ормузьку протоку, через яку проходить близько п’ятої частини світової нафти;
  • Вашингтон натомість тисне на Київ, щоб той погодився на припинення вогню на умовах Кремля;
  • Іран отримує гарантії або послаблення санкцій в обмін на свободу судноплавства.

Тут важливий момент: жодна з цих домовленостей поки не має вигляду договору. Це набір сигналів, витоків і політичних натяків. Але навіть якщо колись з’явиться папір із підписами, на нього чекають серйозні правові перепони.

Перемир’я і мирний договір: не одне й те саме

Юристи розрізняють припинення вогню, рамкову домовленість і мирний договір. Перше лише зупиняє стрілянину. Друге фіксує наміри. Третє визначає остаточні умови й кордони.

Плутанина між цими форматами – улюблений прийом у переговорах. Київська позиція тут послідовна: спершу припинення вогню, потім повноцінний договір із гарантіями. Не навпаки.

Статут ООН: сила заборонена, а не дозволена

Почнімо з базового. Пункт 4 статті 2 Статуту ООН забороняє державам погрожувати силою або застосовувати її проти територіальної цілісності та політичної незалежності іншої держави. Цю норму називають імперативною: відступити від неї не можна навіть за згодою сторін.

Друга норма – пункт 7 тієї ж статті. Він забороняє втручання у внутрішні справи держави. Спроба ззовні вирішити, на яких умовах Україна має завершувати війну, прямо в це втручання і впирається. Скільки б лідерів не зібралося за одним столом, Україна залишається суб’єктом права, а не об’єктом обміну.

Звідси й принцип, який останні роки повторюють у кожному міжнародному документі: нічого про Україну без України. Це не просто гасло. Воно випливає зі статті 2 Статуту і з поваги до суверенітету.

Віденська конвенція: договір під тиском недійсний

Ось найцікавіше для юриста. Стаття 52 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року прямо каже: договір недійсний, якщо його укладення зумовили погроза силою або її застосування. Причому йдеться про погрозу в розумінні принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН.

Простими словами: якщо папір підписують під примусом, юридичної сили він не має. А тиск на Київ – це саме примус. Тож навіть гіпотетична мирна угода щодо України, вичавлена з позиції слабкості, вразлива від першого дня. Будь-яка сторона згодом може поставити питання про її недійсність.

Додайте сюди статтю 103 Статуту ООН. Зобов’язання за Статутом мають перевагу над будь-якими іншими міжнародними угодами. Тобто домовленість, яка суперечить забороні агресії, просто не спрацює.

Хто взагалі може підписати такий документ

Навіть уявимо, що згода знайшлася. Та в України є власні запобіжники, і вони жорсткі.

Стаття 73 Конституції України: питання про зміну території вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Ніякий президент, ніякий уряд і ніякий парламент не можуть віддати чи обміняти регіон за письмовим столом.

Стаття 9 Конституції додає: міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада, є частиною законодавства. А укладення договору, що суперечить Конституції, можливе лише після зміни самої Конституції.

Плюс пункт 32 статті 85 Конституції та Закон України про міжнародні договори України: ратифікація відбувається в парламенті. Простіше кажучи, швидкої оборудки за спиною Києва не вийде навіть технічно.

Будапештський меморандум і ціна паперових гарантій

Київ уже має гіркий досвід. 1994 року Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки за Будапештським меморандумом. Підписанти зобов’язалися поважати кордони, не застосовувати силу та не чинити економічного тиску. Результат відомий.

Саме тому юристи дедалі частіше кажуть: меморандум – це політичне зобов’язання, а не договір із механізмом примусу. Гарантії без санкцій за порушення працюють рівно доти, доки їх хочеться виконувати.

Тож вимога, яку Україна вносить у будь-які переговори, звучить так: мирна угода щодо України повинна мати чіткий механізм виконання. Моніторинг, санкції за порушення, процедура реагування. Інакше це ще один аркуш паперу в архіві.

Резолюції Генасамблеї і принцип невизнання

Окрема лінія – резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Резолюція 68/262 від 2014 року підтвердила територіальну цілісність України в межах визнаних кордонів. Наступні документи закликали не визнавати спроби змінити кордони силою.

Це не обов’язкові до виконання акти, і тут важливо не перебільшувати. Але вони формують правову позицію більшості держав. А ще є класичний принцип: право не народжується з неправди.

Ормузька протока: тут право на боці судноплавства

Тепер про іранську частину оборудки. Ормузька протока – міжнародна протока, яка використовується для судноплавства між відкритим морем та іншим морем. Конвенція ООН з морського права 1982 року в статтях 37-44 закріплює право транзитного проходу.

Ключове в статті 44: право транзитного проходу не можна зупинити. Жодна прибережна держава не має права перекрити протоку на власний розсуд. Тобто блокування руху суден – це порушення конвенції, а не законне право.

Виходить цікава картина. Сторони нібито готові обміняти дотримання морського права на недотримання Статуту ООН. Один злочин пропонують закрити іншим.

Санкції як процедура, а не як милість

Ще один пласт – санкційне право. Обмеження проти Росії тримаються на десятках актів: американських, європейських, британських. У США це, зокрема, надзвичайні повноваження за законом IEEPA та акт CAATSA. У Євросоюзі рішення ухвалюють одноголосно.

Практичний висновок простий. Послаблення санкцій – не жест доброї волі одного лідера. Це процедура, яка вимагає згод багатьох сторін. Навіть якщо у Вашингтоні захочеться швидкого рішення, механізм не дозволить зробити це за день.

І ще деталь. Правова позиція України тримається не на емоціях, а на конкретних статтях: суверенітет, кордони, заборона агресії, недійсність договорів під тиском.

Право без сили залишається текстом, тут немає ілюзій. Але саме тому будь-яка мирна угода щодо України, яку спробують протягнути силою, буде вразливою для оскарження. Це козир, який Київ може тримати в рукаві довго, навіть після підписів.

Консультация

Форма обращения к адвокату

Для зв'язку з адвокатом: