Мисливські угіддя у природно-заповідному фонді – тема, яка створює чимало проблем для всіх учасників правовідносин: і для користувачів, і для місцевих громад, і для контролюючих органів. Саме в такій площині розгорнувся спір, що дійшов до Верховного Суду. Його постанова від 18 лютого 2026 року у справі № 910/8100/24 стала показовою відразу з кількох причин – і ми зараз розберемо кожну з них.
Уявіть ситуацію. Обласна рада створює регіональний ландшафтний парк. А через кілька років та ж сама рада віддає частину цих територій під мисливські угіддя. Звучить як сюжет для сатиричного роману, але це реальна історія з Дніпропетровщини. У 2008 році Дніпропетровська обласна рада рішенням № 443-16/V створила регіональний ландшафтний парк “Придніпровський” (згодом перейменований на “Дніпрові Пороги”) загальною площею майже 4918 гектарів. А в 2013-му та ж облрада рішенням № 451-19/VІ передала Калинівському мисливсько-рибальському господарству в користування понад 11 700 гектарів мисливських угідь у тому ж Солонянському районі.
Як виник спір і чого вимагав прокурор
Прокуратура проаналізувала документи й дійшла висновку: частина переданих угідь – 3114,1 гектара – перебуває безпосередньо на території ландшафтного парку. А це вже пряме порушення природоохоронного законодавства, адже Закон України “Про природно-заповідний фонд України” встановлює особливий режим використання таких земель.
Позовні вимоги прокурор сформулював у чотири пункти. Перше – визнати незаконним рішення облради в частині передачі 3114,1 гектара. Друге – визнати недійсним типовий договір від 5 липня 2013 року про умови ведення мисливського господарства. Третє – визнати недійсним договір від 4 січня 2022 року про використання лісових мисливських угідь. Четверте – зобов’язати господарство звільнити спірну територію.
Відповідачами виступили одразу чотири суб’єкти: Дніпропетровська обласна рада, Південно-Східне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства, філія “Дніпровське лісове господарство” ДП “Ліси України” та саме Калинівське мисливсько-рибальське господарство.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд міста Києва рішенням від 23 грудня 2024 року у позові відмовив. Північний апеляційний господарський суд 11 грудня 2025 року це рішення залишив без змін. Логіка обох судів зводилася до кількох аргументів.
По-перше, матеріали справи не підтверджують, що Калинівське господарство реально використовує для мисливства угіддя, які накладаються на господарську зону ландшафтного парку. По-друге, межі самого парку “Дніпрові Пороги” в натурі так і не встановлені – а без цього, на думку судів, неможливо стверджувати про порушення. По-третє, прокурор не довів, що площа лісових земель у 1653 гектари за обома договорами взагалі стосується заповідного об’єкта.
Рішення облради: чому оскарження виявилося неефективним
Верховний Суд підійшов до справи диференційовано. Щодо першої вимоги – визнання незаконним рішення облради – він погодився з відмовою, але з інших підстав.
Тут ключову роль зіграла усталена позиція Великої Палати Верховного Суду: якщо рішення органу місцевого самоврядування вже виконане шляхом укладення договорів, його оскарження є неефективним способом захисту. Воно вичерпало свою дію. Визнання такого рішення незаконним саме по собі не відновить порушене право – для цього потрібно спростовувати законність договорів, укладених на його підставі.
Колегія суддів послалася на постанову Великої Палати від 5 липня 2023 року у справі № 912/2797/21, де сформульовано аналогічний висновок. До речі, суд нагадав і про інше правило: навіть без окремого оскарження рішення органу влади, суд зобов’язаний дати йому правову оцінку в мотивувальній частині. Але обрання неналежного способу захисту – це самостійна й цілком достатня підстава для відмови в позові.
Тож у цій частині мотивування судів попередніх інстанцій було змінене, але результат залишився тим самим.
Договори та звільнення угідь: що пішло не так
А от із рештою вимог ситуація виявилася значно складнішою. Тут Верховний Суд побачив серйозні процесуальні порушення.
Прокурор надав судам цілий пакет доказів: проєкт створення та розвитку ландшафтного парку “Придніпровський”, проєкт організації мисливського господарства з усіма додатками, опис меж мисливських угідь як невід’ємну частину типового договору, картографічні матеріали. Усе це разом мало б підтверджувати: землі Башмачанської та Військової сільських рад сумарною площею 3114,1 гектара повністю увійшли до мисливських угідь і водночас є територією ландшафтного парку.
Суди від цих доказів фактично відмахнулися. Вони вирішили, що з таблиць проєкту створення парку неможливо визначити, які саме землі за категоріями потрапили до складу заказника. А раз неможливо – значить, накладання не доведене.
Верховний Суд із таким підходом не погодився. Він звернув увагу, що відповідачі у своїх запереченнях не стверджували, ніби накладання немає взагалі. Вони сперечалися лише про розмір площі – мовляв, вона менша, ніж заявляє прокуратура. І при цьому жодних власних доказів, жодних альтернативних розрахунків чи картографічних даних не надали.
Межі без меж: тонкий юридичний момент
Окремо Верховний Суд розібрав аргумент про те, що межі ландшафтного парку не встановлені в натурі. Чи означає це, що парку ніби й немає? Аж ніяк.
Частина четверта статті 7 Закону України “Про природно-заповідний фонд України” прямо передбачає: до встановлення меж у натурі вони визначаються за проєктами створення відповідних територій та об’єктів. Іншими словами, проєктна документація є повноцінним джерелом даних про межі – і суди не мали права її ігнорувати.
Ця позиція не нова. Верховний Суд уже висловлював її у постановах від 7 жовтня 2020 року у справі № 910/2323/18 та від 2 квітня 2024 року у справі № 904/917/23. Суть одна: цільове призначення земель як території природно-заповідного фонду є незмінним, незалежно від того, завершена процедура винесення меж на місцевість чи ні. І мисливські угіддя у природно-заповідному фонді – це тема, яка потребує оцінки по суті, а не відмови через формальну відсутність межових знаків.
Тягар доказування: вулиця з двостороннім рухом
Мабуть, найважливіший практичний урок цієї справи стосується розподілу обов’язку доказування. Верховний Суд нагадав: принцип змагальності, закріплений у Господарському процесуальному кодексі України, працює в обидва боки.
Так, прокурор як позивач повинен довести, що спірні 3114,1 гектара справді є частиною ландшафтного парку. Але якщо ви – відповідач, який це заперечує, то просто відмовчуватися недостатньо. Стаття 74 ГПК України зобов’язує кожну сторону доводити обставини, на які вона посилається. А отже, відповідачі теж мали надати власні докази на противагу – альтернативні карти, розрахунки площ, будь-що. Загальних фраз для спростування замало.
У цій справі суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином увесь масив доказів. Вони не врахували, що територіальне розташування і мисливських угідь, і ландшафтного парку збігається в межах одного адміністративного району, що значна частина угідь припадає саме на ті сільські ради, землі яких входять до складу парку, і що ці обставини підтверджуються письмовими доказами, які залишилися без належної оцінки.
Що далі
Справу в частині визнання недійсними договорів 2013 та 2022 років, а також вимоги про звільнення мисливських угідь направили на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Тепер суд першої інстанції має всебічно дослідити весь комплекс доказів і встановити ключовий факт: чи справді 3114,1 гектара мисливських угідь розташовані в межах ландшафтного парку “Дніпрові Пороги”.
Для юридичної практики ця постанова дає щонайменше три важливі орієнтири. Перший: якщо рішення органу влади вже реалізоване через укладення договору, оскаржуйте договір, а не рішення. Другий: проєкт створення об’єкта природно-заповідного фонду є повноцінним доказом його меж, поки ці межі не встановлені в натурі. Третій: мисливські угіддя у природно-заповідному фонді – це не абстрактна юридична колізія, а цілком конкретний ризик, який рано чи пізно може призвести до судового спору.
І, чесно кажучи, головна інтрига тепер у тому, що вирішить суд після повторного розгляду. Адже якщо накладання підтвердиться, це означатиме, що понад три тисячі гектарів мисливських угідь більше десяти років використовувалися на території, де це заборонено законом.
