Недопустимі докази у кримінальному провадженні – це, мабуть, одна з найбільш дискусійних тем серед адвокатів-криміналістів. Кожен захисник мріє «розвалити» справу, довівши, що ключові докази зібрано з порушенням закону. Та чи завжди це спрацьовує? Травнева постанова Верховного Суду у справі №450/1952/18 дає доволі показову відповідь.
Уявіть собі: двоє чоловіків отримали 10 і 9 років позбавлення волі за серію розбійних нападів. Схема була простою й зухвалою – через оголошення в інтернеті вони знаходили людей, які займалися обміном валют, призначали зустрічі в селах Жовківського району Львівщини, а коли ті приїжджали – погрожували предметами, схожими на пістолети, і забирали гроші. За три епізоди у 2017–2018 роках потерпілі втратили майже 700 тисяч гривень.
Але зараз не про самі злочини. Зараз про те, як сторона захисту намагалася оскаржити вирок, поставивши під сумнів ледь не кожен доказ у справі.
Що оскаржували захисники
Касаційні скарги адвокатів містили цілий перелік аргументів. І список цей, чесно кажучи, вражає. Протокол огляду місця події – недопустимий, бо там фактично провели обшук затриманих без захисника. Протоколи затримання – недопустимі, бо не було відеофіксації. Гроші як речові докази – не відкривалися захисту. Аудіозаписи розмов потерпілого із засудженими – отримані без дозволу суду. Обшук квартири – незаконний, обшук автомобіля – без ухвали слідчого судді. І так далі.
Коротше кажучи, адвокати застосували класичну стратегію: якщо вибити з-під обвинувачення достатню кількість доказів, уся конструкція має завалитися. Але Верховний Суд із цим не погодився. І ось чому.
Огляд місця події чи особистий обшук?
Перший і, мабуть, найцікавіший аргумент захисту стосувався протоколу огляду місця події від 5 січня 2018 року. Адвокати стверджували: під виглядом огляду поліцейські фактично обшукали затриманих, а це вже зовсім інша слідча дія з іншими вимогами – зокрема, мав бути захисник.
Апеляційний суд, а слідом і касація, розібрали цю ситуацію по поличках. О 12:05 того дня до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесли відомості про розбійний напад. Одразу після цього – з 12:05 до 12:35 – провели огляд ділянки місцевості, де якраз і затримали підозрюваних. У протоколі чітко зазначено: жодних речей під час огляду не вилучали. Особистий обшук провели пізніше, вже під час оформлення затримання, з понятими і захисниками. Тож підміни слідчих дій не відбулося.
Слідча дія проводилася зі спеціалістом, двома понятими, а затриманим роз’яснили їхні права за статтею 42 КПК України. Протокол підписали всі учасники без жодних зауважень.
Чи обов’язкова відеофіксація затримання
Ще один аргумент – мовляв, особистий обшук під час затримання проводили без відеозапису, а в протоколах не вказали серії та номери вилучених купюр.
Тут важливий момент: Кримінальний процесуальний кодекс України не вимагає обов’язкової відеофіксації процедури затримання за статтею 208 КПК. Верховний Суд уже не раз це підтверджував – наприклад, у справах №337/2104/22 та №208/2509/22. Щодо серій купюр – у протоколах затримання було детально зафіксовано суми, вилучені в кожного: 140 244,70 грн в одного та 150 166 грн в іншого. А повний опис купюр із серіями та номерами з’явився пізніше, у протоколі огляду речових доказів від 11 січня 2018 року.
Особистий обшук обох затриманих проводився в присутності захисників і понятих. Жодних зауважень від учасників не надходило.
Гроші, яких уже немає
З речовими доказами – грошима – ситуація склалася дещо незвична. Після вилучення їх передали на відповідальне зберігання потерпілому. А той, опинившись у скрутному матеріальному становищі, їх просто витратив. Через це суд першої інстанції фізично не міг дослідити купюри в засіданні.
Але чи означає це автоматичну недопустимість доказу? Верховний Суд відповів: ні. У справі був протокол огляду грошей із фототаблицею, де зафіксовано копії всіх купюр із серіями та номерами. Була відповідь Національного банку України, яка підтверджувала: ці банкноти є платіжними й перебувають в обігу. І головне – сторона захисту не пояснила, що саме міг би змінити безпосередній огляд купюр у суді. Які нові обставини це відкрило б? Жодних.
Крім того, на стадії досудового розслідування захист мав повний доступ до матеріалів справи й міг оглянути ці гроші, але не скористався таким правом. Про це свідчать підписи обвинувачених та їхніх захисників у протоколах про надання доступу.
Аудіозаписи потерпілого – втручання у приватне життя чи ні?
Окремої уваги заслуговує історія з аудіозаписами. Потерпілий встановив на власний телефон програму автоматичного запису розмов. Після того, як на нього напали, він передав ці записи слідству. Експертиза підтвердила: голоси належать обвинуваченим.
Захист наполягав: це втручання у приватне життя без дозволу суду, тож записи – недопустимі докази.
Верховний Суд і тут розставив крапки над «і». Ключовий нюанс: потерпілий записував власні розмови, а не прослуховував телефони засуджених. Він не використовував спеціальну апаратуру для зняття інформації з телекомунікаційних мереж. Це принципово інша ситуація, ніж негласні слідчі розшукові дії (НСРД).
Суд також послався на практику Європейського суду з прав людини: право на приватне життя не є абсолютним. Коли суспільний інтерес у розкритті особливо тяжкого злочину переважає над індивідуальним – втручання виправдане. Подібну позицію Верховний Суд уже висловлював, скажімо, у справі №758/1780/17.
Обшук автомобіля без дозволу суду
Адвокати стверджували, що обшук «Фольксваген Гольф» провели без ухвали слідчого судді. Формально так і було – але лише на момент самого обшуку. Річ у тім, що стаття 233 Кримінального процесуального кодексу України дозволяє невідкладне проникнення до житла чи іншого володіння особи, якщо йдеться про безпосереднє переслідування підозрюваних. Саме це й сталося: обшук проводили одразу після затримання, щоб зберегти сліди злочину.
А вже наступного дня, 6 січня 2018 року, слідчий отримав ухвалу Пустомитівського районного суду, яка легалізувала проведений обшук. Тобто процедуру, передбачену частиною третьою статті 233 КПК, було повністю дотримано.
Зразки голосу без ухвали суду
Цікавий момент і зі зразками голосу для експертизи. Захист казав: їх отримали незаконно, без ухвали про тимчасовий доступ. Але зразки взяли з технічного запису судового засідання, де обвинуваченим обирали запобіжний захід. Суд надав їх за звичайним запитом слідчого в порядку статті 93 КПК України – жодного спеціального дозволу для цього не потрібно.
Крім того, адвокати наполягали, що експертам не надали оригінал аудіозапису. Однак стаття 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» чітко визначає: якщо інформація зберігається на кількох електронних носіях, кожен із примірників вважається оригіналом. Жодної жорсткої прив’язки до конкретного носія електронний документ не має.
Що з цього випливає
Уся ця справа – хороша ілюстрація того, як працює оцінка доказів у кримінальному процесі. Суд дивиться не на кожен доказ окремо, вишукуючи формальні огріхи, а на всю сукупність. Показання трьох потерпілих, свідків-очевидців, працівників поліції, протоколи негласних слідчих розшукових дій, висновки експертиз – усе це склалося в єдину, несуперечливу картину.
Ще один момент: недостатньо просто заявити про недопустимість. Потрібно довести, що порушення було істотним і реально вплинуло на результат. Верховний Суд послідовно нагадує про це, зокрема у справах №125/2592/18 та №236/4268/18. Сторона, яка посилається на процесуальні порушення, має не лише вказати на них, а й обґрунтувати, як саме ці порушення позначилися або могли позначитися на підсумковому рішенні суду.
Коли суд першої інстанції ретельно дослідив усі докази, а апеляція перевірила кожен довід скарги й навела змістовну відповідь – касація не має підстав для скасування рішень. Саме так і сталося у справі №450/1952/18: вирок залишили без змін, а засуджені продовжать відбувати призначене покарання.
