Нова модель безпеки: чому старі альянси більше не дають спокою

Для зв'язку з адвокатом:

Валерій Залужний, посол України у Великій Британії та колишній головнокомандувач ЗСУ, каже відкрито: на Заході дедалі активніше шукають нову модель безпеки. Бо старі альянси вже не виглядають такими надійними, як кілька років тому.

Заява прозвучала за підсумками симпозіуму в Лондоні, присвяченого майбутньому західних союзів, зміцненню оборонної промисловості, космічній конкуренції та фінансуванню власної безпеки. Перелік тем сам по собі показовий. Тут і зброя, і гроші, і космос – тобто все те, що донедавна здавалося непорушним.

Чому ця заява стосується не лише дипломатів

Кожна така репліка – це сигнал. Причому не тільки для аналітиків, які пишуть звіти для урядових кабінетів. Вона важлива для кожного, хто хоче розуміти, на які домовленості можна покластися, а на які – ні.

«На Заході все активніше шукають нову модель безпеки у світі, де старі альянси вже не виглядають такими надійними, як ще кілька років тому. Сьогодні про це говорять уже на багатьох міжнародних заходах різних рівнів, сигнали з України нарешті починають чути і розуміти», – зазначив Залужний.

У цій цитаті дві частини, і важливі вони по-різному. Перша фіксує проблему: довіра до старих союзів падає. Друга натякає на зміну статусу України – з прохача, який чекає в коридорі, на співрозмовника, чию думку враховують.

Хто такий Валерій Залужний і чому його чути

Залужний очолював Збройні сили України з 2021 року, а у 2024-му став послом у Лондоні. Посада не надто публічна, зате дає прямий доступ до британських політиків і військових. А Британія для Києва – один із небагатьох партнерів, який ще до великої війни говорив про зброю, а не лише про стурбованість.

Його слова часто читають як політичну заявку. Але навіть якщо відкинути політику й залишити сухий зміст, висновок не зміниться. Архітектура безпеки, збудована після 1945 року, переживає найглибшу кризу за весь час свого існування.

Що насправді обіцяє папір

Тут варто розібратися в юридичній кухні. Бо «гарантії безпеки» – словосполучення красиве, а от зміст у нього щоразу різний.

  • Будапештський меморандум 1994 року. Україна віддала ядерну зброю в обмін на запевнення поважати кордони й не застосовувати силу. Підписали його Україна, Росія, Велика Британія та США. Юридично це меморандум, а не договір, тобто політичне зобов’язання без механізму примусу. Саме тому його ігнорування не потягнуло за собою жодної автоматичної реакції.
  • Стаття 5 Вашингтонського договору 1949 року. Напад на одного члена НАТО вважається нападом на всіх. Проте текст статті не зобов’язує союзника воювати, він зобов’язує вжити «таких заходів, які вважатиме за потрібне». Різниця між «війська на кордоні» і «рішучий осуд» ховається саме тут.
  • Стаття 42.7 Лісабонського договору. Це європейський аналог: Євросоюз обіцяє допомогу країні-члену, яка зазнала збройного нападу. Задіяли його один раз – після терактів у Парижі 2015 року. І знову ж таки, конкретні форми допомоги кожна держава обирає сама.
  • Стаття 51 Статуту ООН. Кожна країна має право на індивідуальну та колективну самооборону. Звучить потужно, але працює лише доти, доки Рада Безпеки не заблокує рішення вето.

До речі, є ще один нюанс, який часто випадає з уваги. Гарантії безпеки і членство в альянсі – це не одне й те саме. Членство дає голос у спільних органах, участь у плануванні, доступ до розвідки. Гарантії – це набір обіцянок, які кожна сторона виконує у зручному для себе темпі.

Нову модель безпеки збирають по частинах

Оскільки великого договору, схоже, ніхто підписувати не готовий, Захід пішов іншим шляхом – двосторонніми угодами. Почалося все з декларації G7, ухваленої у Вільнюсі влітку 2023 року. Далі Україна підписала десятки документів з окремими країнами: Британією, Німеччиною, Францією, США та іншими.

Юридична природа цих угод різна. Десь це повноцінні міжнародні договори, які пройшли ратифікацію в парламентах. Десь – політичні рамки, що живуть рівно стільки, скільки триває добра воля уряду, котрий їх підписав. Спільне одне: автоматичного вступу у війну за союзника вони не передбачають.

Не додають спокою й строки. Чимало домовленостей розраховані на десять років. А це означає черговий перегляд, чергові торги й чергову невизначеність.

Космос, дрони і гроші

Не випадково на лондонському симпозіумі згадали космос. Оборонна промисловість давно вийшла за межі заводів, де збирають танки. Супутники, зв’язок, наведення, розвідка – усе це театр воєнних дій, і кожна серйозна країна хоче мати там свої очі.

Гроші – друга частина рівняння. Утримувати армію, флот і космічну програму недешево, а виборці не в захваті, коли видатки на оборону з’їдають соціальні програми. Звідси й розмови про те, що Європа мусить нарешті платити за власну безпеку, а не сподіватися на Вашингтон.

Ще один момент – виробничі потужності. Запаси, накопичені за десятиліття спокою, вичерпуються швидше, ніж їх встигають поповнювати. І це вже не про велику стратегію, а про графіки поставок і черги на заводах.

Як це стосується України

Києву важливо, щоб нова модель безпеки враховувала конкретні ризики, а не малювала універсальну парасольку для всіх. Будь-яка домовленість без механізму реакції на порушення перетворюється на ще один папір у шухляді.

Практичних питань тут чимало.

  • Хто ухвалює рішення про допомогу: парламент, уряд чи командування?
  • Протягом якого часу після нападу ця допомога надходить?
  • Чи є автоматичні тригери, чи все залежить від політичної волі конкретного моменту?
  • Що станеться, якщо союзник просто вирішить вийти з угоди?

Відповіді на них і визначають, чого насправді варті обіцянки.

Поки що сигнал із Лондона звучить так: розмови про нову модель безпеки – не тимчасова мода, а реакція на реальність. Країни звикають розраховувати на себе і на кількох перевірених партнерів замість загальної парасольки. Для України з цього випливає проста річ: найсильніший аргумент за будь-яким столом переговорів – власна армія, власне виробництво і здатність тримати удар. Усе інше – похідні від цього.

Консультация

Форма обращения к адвокату

Для зв'язку з адвокатом: