Уявіть ситуацію: водія зупиняють патрульні, він чинить опір поліції, а згодом завдає одному з них удару. Один злочин чи два? Верховний Суд у справі № 523/16348/24 поставив крапку в цьому питанні – і його висновки варто знати кожному, хто цікавиться кримінальним правом.
Давайте розберемося, що сталося і чому рішення касаційної інстанції має значення не лише для юристів.
Що трапилося на вулиці 7-ма Пересипська
14 лютого 2024 року близько четвертої дня патрульні отримали виклик: на вулиці Чорноморського Козацтва в Одесі хтось, імовірно п’яний, їздить за кермом вантажівки «ТАТА». Інспектори ОСОБА_8 та ОСОБА_9 вирушили на місце.
Водія знайшли швидко – біля будинку № 2 на 7-й Пересипській. Ним виявився ОСОБА_7. Поліцейські представилися, пояснили причину зупинки й попросили показати посвідчення водія та свідоцтво про реєстрацію – цілком законна вимога, передбачена правилами дорожнього руху.
Але чоловік відмовився. На повторні прохання – теж жодної реакції. Більше того, він спробував покинути місце події.
Коли патрульні вирішили затримати його адміністративно, застосувавши кайданки, почалося найцікавіше. ОСОБА_7 активно фізично протидіяв: напружував м’язи, впирався головою та спиною в дверний отвір службового авто, відштовхував поліцейських тулубом, виставляв ноги назовні й падав на землю. Усе це супроводжувалося нецензурною лайкою на адресу правоохоронців.
А потім, уже перебуваючи на задньому сидінні службового «Toyota Prius», коли один з інспекторів намагався перемістити його ноги до салону, ОСОБА_7 завдав йому удару правою ногою в голову. Як наслідок – легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.
Як кваліфікували дії суди першої інстанції
Суворовський районний суд м. Одеси вироком від 21 листопада 2024 року визнав ОСОБУ_7 винним одразу за двома статтями Кримінального кодексу України:
– частина 2 статті 342 КК – опір працівникові правоохоронного органу під час виконання службових обов’язків;
– частина 2 статті 345 КК – умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу легких тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням службових обов’язків.
За першою статтею суд призначив 3 роки пробаційного нагляду, за другою – 3 роки обмеження волі. Шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначили 3 роки обмеження волі.
Одеський апеляційний суд 18 грудня 2025 року залишив цей вирок без змін.
І ось тут – головна правова проблема. Чи справді опір поліції та подальший удар потрібно кваліфікувати як два окремі злочини?
У чому суть юридичної помилки
І прокурор, і захисник подали касаційні скарги. І хоча зазвичай сторона обвинувачення та сторона захисту дивляться на справу з протилежних позицій, тут вони дійшли згоди: кваліфікація за двома статтями була зайвою.
Чому? Поясню простими словами.
Скажімо, людина спочатку штовхає поліцейського (опір), а потім б’є його (насильство). Якщо ці дії об’єднані єдиним умислом і не розірвані в часі – вони утворюють один злочин, а не два. Це правило випливає із загальних засад кваліфікації кримінальних правопорушень: не можна двічі карати за те, що по суті є одним діянням.
У справі ОСОБИ_7 події розвивалися стрімко – від початку опору до удару ногою минуло зовсім небагато часу. Усе відбувалося в межах одного конфлікту, з одним і тим самим мотивом, проти тих самих потерпілих – працівників поліції.
Колегія суддів Верховного Суду погодилася: коли опір переростає в насильство без розриву в часі й об’єднаний спільним умислом, це одне кримінально каране діяння. І кваліфікувати його треба за більш тяжкою статтею – тобто за частиною 2 статті 345 Кримінального кодексу України.
Додаткова кваліфікація за частиною 2 статті 342 КК у такому разі не потрібна.
На що послався Верховний Суд
Це не нове правило, вигадане для конкретної справи. Касаційний кримінальний суд ще в постанові від 11 липня 2019 року (провадження № 51-8618 км 18, справа № 688/1521/17) сформулював відповідну правову позицію.
Логіка тут проста. Норми Кримінального кодексу України про відповідальність за опір (стаття 342) і за насильство щодо правоохоронця (стаття 345) – це суміжні склади. Вони захищають той самий об’єкт: нормальну діяльність правоохоронних органів. Але різняться за ступенем суспільної небезпечності. Опір – це менш небезпечна поведінка, насильство – більш небезпечна.
Тут важливий момент: коли особа спочатку вчиняє менш небезпечне діяння, а потім – більш небезпечне однорідне посягання, і все це охоплено єдиним умислом, вчинене кваліфікується як одиничний злочин. А саме той, що передбачає відповідальність за більш небезпечну форму.
Що змінив Верховний Суд у справі № 523/16348/24
Отже, 9 червня 2026 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду ухвалила:
– виключити з вироку та апеляційної ухвали засудження за частиною 2 статті 342 КК;
– виключити застосування частини 1 статті 70 КК (призначення покарання за сукупністю злочинів);
– залишити в силі покарання за частиною 2 статті 345 КК – 3 роки обмеження волі.
Тобто ОСОБА_7 у підсумку засуджений лише за однією статтею. Розмір покарання при цьому не змінився – суд першої інстанції й так призначив за другою статтею ті самі 3 роки обмеження волі.
Крім того, захисник просив застосувати статтю 75 КК – звільнення від відбування покарання з випробуванням. Але касаційна інстанція не погодилася. Судді врахували підвищену суспільну небезпечність злочинів проти правоохоронців, відсутність щирого каяття і дані про особу засудженого. ОСОБА_7 раніше неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності, тож 3 роки обмеження волі залишилися реальними.
До речі, варто звернути увагу на цікаву деталь. Суд апеляційної інстанції мав повноваження самостійно виправити помилку в кваліфікації. Але не зробив цього. І саме тому втрутилася касація. Хороша ілюстрація того, як працює система судового контролю: якщо нижчі суди припускаються помилок, їх виправляють вищі.
Чому це рішення важливе
Для юристів-практиків ця постанова – чергове нагадування про принцип: не можна штучно дробити єдине діяння на кілька складів злочинів. Якщо опір поліції та насильство до неї – це ланки одного ланцюга, кваліфікувати їх треба як одне кримінальне правопорушення. А саме – за статтею, що передбачає більш сувору відповідальність.
Інакше виникає ситуація подвійного засудження за те, що по суті є одним актом протиправної поведінки. А це суперечить базовим принципам кримінального права – справедливості та індивідуалізації покарання.
Справа № 523/16348/24 не створила нової правової позиції, а підтвердила вже усталену. Але кожне таке рішення додає визначеності. І для адвокатів, і для прокурорів, і для суддів – це орієнтир у майбутніх справах, де постає питання: один злочин чи два.
