Помилково сплачені кошти за договором – це не вирок для вашого бізнесу, навіть якщо формально стаття 1212 Цивільного кодексу України про безпідставне збагачення тут не працює. Верховний Суд у постанові від 15 червня 2026 року у справі № 917/1430/25 чітко показав: гроші можна повернути. Головне – довести, що послуги за договором фактично не надавались.
Давайте розберемо цю історію детально. Вона варта уваги кожного, хто укладає договори про надання послуг і хоче розуміти, як захистити себе, коли щось пішло не так.
Що сталося між сторонами
ТОВ «Мед-Сервіс Днепр» та ФОП Чопенко В. В. уклали договір про надання маркетингових та інформаційно-консультативних послуг. Йшлося про вивчення попиту, розповсюдження інформації про товар, оформлення вітрин в аптеках – словом, комплекс робіт для просування лікарських засобів та косметики.
Договір передбачав досить чітку процедуру. Замовник подає заявку у вигляді додаткової угоди, виконавець надає послуги, а потім – не пізніше 5 числа наступного місяця – надсилає звіт та акт здачі-приймання. Оплата мала відбуватися до 25 числа місяця, наступного за звітним.
І ось тут почалися проблеми. З листопада 2024 року замовник, за його словами, припинив замовляти послуги. Але 25 грудня 2024 року та 27 січня 2025 року все одно перерахував виконавцю загалом 639 869,37 грн. У платіжках значилося: оплата за листопад і грудень 2024 року за договором.
Через кілька місяців ТОВ «Мед-Сервіс Днепр» схаменулося. Надіслало виконавцю листи з проханням повернути помилково перераховані гроші. А коли кошти не повернули – пішло до суду.
Два суди – два протилежні рішення
Суд першої інстанції у позові відмовив. Його логіка була такою: позивач сам вказав у платіжках, що платить саме за договором, на підставі конкретних рахунків. Жодних зауважень при оплаті не висловлював. А отже, визнав факт надання послуг.
Крім того, місцевий господарський суд звернув увагу на цікаву деталь. Сторони й раніше не оформлювали ані заявок, ані звітів – хоча договір цього вимагав. Тож посилання позивача на відсутність цих документів як на доказ ненадання послуг суд не переконали.
Але Східний апеляційний господарський суд подивився на справу інакше. Він погодився, що між сторонами існують договірні відносини, а тому стаття 1212 Цивільного кодексу України (про безпідставне набуття майна) тут не застосовується. Однак – і це ключовий момент – суд не зупинився на цьому.
Керуючись принципом jura novit curia – «суд знає закони» – апеляційна інстанція самостійно визначила, які норми слід застосувати. І дійшла висновку: раз послуги не надавались, підстав утримувати гроші у відповідача немає. Позов задовольнили повністю. Стягнули всі 639 869,37 грн.
Що сказав Верховний Суд
ФОП Чопенко В. В. подав касаційну скаргу. Його головні аргументи заслуговують на увагу, бо вони типові для таких спорів.
Перший аргумент: позивач діяв суперечливо. Спочатку оплатив послуги, визнавши тим самим зобов’язання, а потім почав вимагати гроші назад. Це, на думку скаржника, порушує доктрину venire contra factum proprium – заборону суперечливої поведінки, яка випливає із принципу добросовісності.
Другий аргумент: суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог. Позивач просив стягнути безпідставно отримані кошти за статтею 1212 Цивільного кодексу України, а суд фактично розглянув вимогу про повернення авансу за договором. А це, мовляв, зовсім інша правова природа.
Третій аргумент стосувався доказів. Скаржник стверджував, що суд не дослідив належним чином платіжні документи, з яких чітко видно: позивач знав, за що платить. І це мало б змінити результат.
Верховний Суд усі ці доводи відхилив. Давайте розберемо чому, бо тут криється справжня суть справи.
Щодо суперечливої поведінки. Так, доктрина venire contra factum proprium – річ серйозна. Але всі постанови Верховного Суду, на які посилався скаржник, стосувалися ситуацій, де між сторонами взагалі не було договірних відносин. Люди переказували гроші без жодних зобов’язань, роками, а потім вимагали їх назад – ось це справді суперечлива поведінка.
Тут же ситуація принципово інша. Договір є, він діє, і головне питання – чи були реально надані послуги. А це питання факту, а не добросовісності.
Щодо виходу за межі позовних вимог – тут теж усе логічно. Суд не змінював предмет позову. Як просив позивач стягнути 639 869,37 грн, так суд і стягнув. Просто застосував правильні правові норми. А принцип jura novit curia якраз і означає, що суд не зв’язаний тією кваліфікацією, яку пропонує позивач. Завдання суду – ефективно захистити порушене право, а не грати в юридичний квест «вгадай потрібну статтю».
І нарешті, щодо доказів. Тут усе просто й жорстко. Скаржник так і не надав жодного документа, який би підтверджував, що в листопаді та грудні 2024 року він справді надавав послуги за договором. Ні звітів, ні актів, ні листування – нічого. А тягар доказування факту надання послуг у такій ситуації лежить саме на виконавцеві.
Чому ця справа важлива для бізнесу
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Случа О. В., Волковицької Н. О. та Могила С. К. фактично підтвердила підхід, який уже був застосований у подібній справі № 917/1157/25. І цей підхід варто взяти на озброєння кожному підприємцю, який колись стикався з ситуацією, коли помилково сплачені кошти за договором доводиться повертати через суд.
Перше. Наявність договору не означає, що помилково сплачені кошти за договором неможливо повернути. Стаття 1212 Цивільного кодексу України справді не застосовується до договірних відносин – але це не глухий кут. Суд оцінюватиме ситуацію через призму виконання зобов’язань: чи були послуги реально надані, чи ні.
Друге. Якщо ви – виконавець, завжди фіксуйте факт надання послуг. Акти, звіти, листування, навіть скріншоти – усе це може стати вирішальним. У справі № 917/1430/25 відповідач програв саме тому, що не зміг довести: послуги реально надавались.
Третє. Сам факт оплати з посиланням на договір ще не є залізобетонним доказом того, що послуги отримано. Суд дивиться глибше – на фактичні обставини. Призначення платежу у платіжці – це лише один із доказів, який оцінюється в сукупності з іншими.
Четверте. Доктрина заборони суперечливої поведінки – потужний інструмент захисту, але вона не спрацьовує автоматично. Потрібно, щоб обставини справи справді свідчили про недобросовісність. Просте перерахування коштів за договором і подальша вимога їх повернути – цього замало для застосування доктрини venire contra factum proprium.
П’яте. Не бійтеся посилатися на «не ту» статтю в позові. Суд самостійно визначить правильну правову кваліфікацію. Головне – чітко сформулювати, чого ви хочете (предмет позову) і на яких фактах це ґрунтується (підстави позову).
К слову, у цій справі могло бути й інакше. Якби ФОП Чопенко В. В. надав хоча б якісь докази – звіти, акти, листування з працівниками замовника, показання свідків – рішення могло б бути протилежним. Але без доказової бази суд просто не мав іншого вибору, окрім як задовольнити позов.
Верховний Суд також нагадав про межі касаційного перегляду. Суд касаційної інстанції не переоцінює докази – це справа судів першої та апеляційної інстанцій. А отже, якщо ви програли в апеляції через слабку доказову базу, касація ситуацію вже не врятує.
Тож головний урок цієї історії простий: документальний слід – це ваша страховка. Без нього навіть найпереконливіші аргументи про сумлінність, добросовісність і багаторічну співпрацю розбиваються об просте запитання суду: «А де докази того, що послуги були реально надані?»
