Уявіть: прокурор подає позов в інтересах держави, проходить дві судові інстанції – і аж у Верховному Суді з’ясовується, що він не мав на це права. Саме так склалася доля справи №509/4257/18, де позов прокурора в інтересах держави врешті залишили без розгляду.
Суть історії доволі проста, хоча юридичні наслідки – серйозні. Заступник прокурора Одеської області звернувся до суду, щоб скасувати реєстрацію права власності на об’єкт нерухомості. На його думку, державний реєстратор незаконно зареєстрував право власності на тимчасові споруди – ті самі, що взагалі не підлягають державній реєстрації як нерухоме майно.
Позов подали в інтересах держави в особі одразу двох органів: Міністерства юстиції України та Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції в Одеській області. Відповідачами виступили власник майна і державний реєстратор, яка, власне, й провела спірну реєстрацію.
Справа пройшла два кола. Районний суд у позові відмовив – мовляв, реєстратор діяла за законом, документи для реєстрації були, а тимчасові споруди вона не реєструвала. Апеляційний суд, навпаки, позов задовольнив повністю: скасував і рішення реєстратора, і запис про право власності.
Здавалося б, історія завершена. Але ні – власник майна подав касаційну скаргу.
Що не так із прокурорським позовом?
Ключове питання, яке поставив перед собою Верховний Суд, стосувалося не суті реєстрації, а права прокурора взагалі звертатися з таким позовом до суду. І ось тут відкрилися доволі несподівані обставини.
Річ у тім, що стаття 23 Закону України «Про прокуратуру» чітко окреслює межі прокурорського представництва. Прокурор може подати позов в інтересах держави лише у двох випадках: або коли відповідний державний орган взагалі не захищає ці інтереси, або коли захищає їх неналежно. І це не просто формальність – це фундаментальний принцип, закладений у саму конструкцію прокурорського представництва.
Перед тим як іти до суду, прокурор зобов’язаний повідомити компетентний орган про виявлене порушення і дати йому шанс відреагувати самостійно. Логіка тут очевидна: держава має розгалужену систему органів, кожен із яких відповідає за свій сектор. Прокуратура ж виконує субсидіарну роль – вона підміняє собою ці органи лише тоді, коли ті відверто бездіють або працюють абияк.
У цій справі з’ясувалося, що прокурор взагалі не звертався попередньо ані до Міністерства юстиції, ані до Департаменту ДАБІ в Одеській області. Тобто він не пересвідчився, чи знають ці органи про порушення і чи збираються вони якось реагувати. Просто подав позов – і все.
Чому це стало фатальною помилкою
І районний, і апеляційний суди розглядали справу по суті: досліджували, чи законною була реєстрація, чи справді це тимчасові споруди, чи правильно реєстратор перевірила документи. Але жоден із них не поставив простого запитання: а чи мав прокурор право взагалі подавати цей позов?
Верховний Суд нагадав: частина п’ята статті 175 Цивільного процесуального кодексу України прямо вимагає, щоб у позовній заяві прокурора були зазначені підстави для звернення до суду. І це не порожня бюрократична вимога. Суд зобов’язаний перевірити дотримання цього порядку ще на стадії відкриття провадження. Не перевірив – отримав скасування рішення в касації.
Колегія суддів послалася на практику Великої Палати Верховного Суду. Зокрема, у постанові від 26 травня 2020 року (справа №912/2385/18) сформульовано важливий принцип: прокурор має обґрунтувати бездіяльність компетентного органу і довести, що він попередньо звертався до цього органу. Якщо ж прокурор навіть не спробував залучити держоргани до захисту інтересів – підстав для представництва немає.
Іншими словами, прокурор не може діяти за принципом «я так вирішив». Його роль – допоміжна, страхуюча. Спочатку мають спрацювати профільні державні органи, і тільки якщо вони мовчать – на сцену виходить прокуратура.
Крім того, Верховний Суд нагадав і про інші резонансні рішення Великої Палати. У постанові від 23 листопада 2021 року (справа №359/3373/16-ц) та у постанові від 10 грудня 2025 року (справа №344/12305/18) Велика Палата вже доходила аналогічних висновків: недотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», тягне за собою залишення позову без розгляду. Практика, як бачимо, стабільна.
На що ще звернув увагу Верховний Суд
Цікаво, що суд касаційної інстанції у своїй постанові навів цілий каскад посилань на міжнародні рекомендації. Зокрема, на Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону». Там чітко сказано: повноваження прокурорів поза межами кримінального права мають бути обмеженими, а для виконання інших функцій державам рекомендовано створювати окремі ефективні органи.
Крім того, Висновок №3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів наголошує: діючи за межами кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами й обов’язками, що й будь-яка інша сторона, без жодних привілеїв.
Це не просто красиві цитати для судового рішення. Це маяки, які вказують на загальний вектор: прокуратура в цивільному та господарському процесі не повинна підміняти собою державні органи. Її завдання – підстрахувати там, де система дала збій, а не брати на себе функції контролюючих відомств.
Фінал, якого ніхто не очікував
Верховний Суд скасував обидва судові рішення – і районного суду, і апеляційного. А позов прокурора залишив без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України. Формальна причина: позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності. Іншими словами – прокурор не мав права його подавати, бо не виконав обов’язкових передумов.
Чесно кажучи, це доволі рідкісний фінал для справи, яка пройшла аж три судові інстанції. Зазвичай на етапі касації суд уже не повертається до питань про право на позов – тим більше, коли справа розглядалася по суті в двох попередніх інстанціях. Але тут помилка виявилася настільки фундаментальною, що Верховний Суд не міг її проігнорувати.
Ця справа – гарна ілюстрація того, що навіть найсильніша позиція по суті може розсипатися через процесуальні огріхи. Можливо, державний реєстратор справді припустився помилки під час реєстрації. Можливо, тимчасові споруди справді не повинні були отримати статус нерухомості. Але прокурор, який не виконав вимоги статті 23 Закону України «Про прокуратуру», позбавив себе права ставити ці запитання перед судом.
Власнику майна пощастило: його адвокат вчасно звернув увагу на процесуальний недолік, і касаційна інстанція цей аргумент почула. Тепер справа №509/4257/18 поповнила скарбничку судової практики, яка ще раз підтверджує: представництво прокурором інтересів держави – це не carte blanche на будь-який позов, а чітко регламентована процедура з жорсткими рамками.
