Ст. 149 КК України рідко потрапляє в новини, але коли потрапляє – ламає долі. Уявіть: ви пропонуєте знайомим роботу за кордоном, допомагаєте з квитками, малюєте райдужні перспективи. А потім з’ясовується, що йшлося про інтимні послуги. І ось ви вже обвинувачена у торгівлі людьми. Саме така історія сталася з мешканкою Тернопільщини. Її справа пройшла три судові інстанції – і кожна подивилася на неї під своїм кутом. Фінал виявився несподіваним навіть для досвідчених юристів.
Як усе починалося: чотири долі й одна пропозиція
У липні 2019 року жінка (назвемо її пані Н.) запропонувала чотирьом знайомим дівчатам роботу в Португалії. Кожній – свій сценарій. Одній пообіцяла роботу в барах по «консумації» – простіше кажучи, заманювання клієнтів до розважальних закладів. Іншим розповідала про вигідне працевлаштування з гарною зарплатою й нормальними побутовими умовами.
Усі дівчата перебували у вразливому становищі – збіг тяжких особистих і сімейних обставин штовхав їх шукати будь-яку можливість заробити. Пані Н. це чудово розуміла й використовувала. Вона купувала квитки, бронювала місця в автобусах, організовувала перетин кордону. Усе виглядало як звичайна допомога з працевлаштуванням.
От тільки справжній характер роботи був геть іншим. Ішлося про надання сексуальних послуг. Двоє потерпілих дізналися про це вже на місці – в португальському місті Пеніше. Звісно, вони відмовилися. Жодного примусу не було – дівчата просто розвернулися й невдовзі повернулися додому. Одна з потерпілих узагалі нікуди не поїхала, бо вчасно розпізнала обман. Четверта – погодилася на умови.
Для слідства, однак, це нічого не змінювало. Дії пані Н. кваліфікували за ч. 2 ст. 149 КК України: вербування людей, вчинене з метою сексуальної експлуатації, з використанням обману та уразливого стану потерпілих. Кваліфікація – особливо тяжкий злочин. Санкція – від 5 до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна або без такої.
Перша інстанція: покарали, але відпустили
Тернопільський міськрайонний суд у серпні 2025 року визнав жінку винною. Призначив 5 років позбавлення волі – це нижня межа, передбачена Кримінальним кодексом України. Але відразу застосував статтю 75 КК України і звільнив від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік 6 місяців. Простіше кажучи – умовне засудження з покладенням обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.
Чому суд пішов на це? Аргументи виглядали доволі переконливо. Підсудна раніше не притягувалася до кримінальної відповідальності. Провина визнана повністю, каяття щире. На утриманні – батьки пенсійного віку, мати з інвалідністю, яка потребує стороннього догляду. І головне: троє з чотирьох потерпілих не мали жодних претензій – ні майнових, ні моральних. Вони просили суворо не карати.
Але одна дівчина – та, що не поїхала до Португалії, – категорично наполягала на реальному строку. І ця позиція стала вирішальною на наступному етапі.
Апеляція: умовного строку більше немає
Прокурор оскаржив вирок. Тернопільський апеляційний суд у листопаді 2025 року погодився з доводами сторони обвинувачення: занадто м’яко.
Логіка апеляції була чіткою і послідовною. По-перше, злочин, передбачений ст. 149 КК України, посягає на основоположні права людини – свободу, гідність, статеву недоторканість. Це вам не кишенькова крадіжка й не дрібне шахрайство. По-друге, епізодів не один, а чотири. Тобто не йдеться про випадкову помилку чи разовий необачний вчинок. Жінка цілеспрямовано шукала дівчат у скрутному становищі, методично переконувала їх виїхати за кордон, організовувала логістику. Системна діяльність.
Тож апеляція скасувала звільнення від покарання. Але далі стався цікавий поворот: суд застосував статтю 69 Кримінального кодексу України – призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. І замість мінімальних 5 років дав 3.
Як це поєднується? А дуже просто: обставини, що пом’якшують провину, нікуди не поділися. Щире каяття, визнання вини, відсутність претензій з боку трьох потерпілих, позитивна характеристика – усе це істотно знижує ступінь тяжкості скоєного. Але характер злочину надто серйозний, щоб відпускати людину умовно. Тому – реальне відбування, однак нижче від найнижчої межі санкції.
Колеги-юристи часто сперечаються: чи можна одночасно відмовляти в умовному строку й застосовувати ст. 69 КК України? Апеляційний суд показав, що можна. Це не взаємовиключні рішення, а різні інструменти індивідуалізації покарання.
Верховний Суд: ще м’якше, але принципово
У квітні 2026 року справу розглянула касаційна інстанція. Скарги подали всі учасники процесу – картина рідкісна. Захисник просив повернути умовний строк. Прокурор… теж просив умовний строк. Представник однієї з потерпілих приєднався до цієї позиції. А от прокурор у Верховному Суді частково підтримав скарги, але щодо умовного строку – категорично заперечував.
Верховний Суд частково задовольнив скарги. Призначене покарання пом’якшили до 1 року 6 місяців позбавлення волі. Цифра, погодьтеся, разюче відрізняється від стартових 5 років.
Що стало підставою для такого рішення? Колегія суддів звернула увагу на те, що апеляція недостатньо зважила на особу засудженої. Справді: раніше не судима, має на утриманні батьків, зокрема матір з інвалідністю. Троє потерпілих жодних претензій не мають. А та дівчина, яка наполягала на реальному покаранні, навіть не перетнула кордон – безпосереднього ризику сексуальної експлуатації вона не зазнала. До того ж ОСОБА_10 пропонувала їй відшкодувати моральну шкоду, але та відмовилася.
Верховний Суд наголосив: покарання не має бути «особистим надмірним тягарем». Воно повинно відповідати принципам законності, індивідуалізації та справедливості. Півтора року – достатній захід, який реалізує всі цілі покарання: і карна складова присутня, і виправлення можливе, і превентивний ефект збережено.
А от у застосуванні ст. 75 КК України – умовного строку – Суд відмовив. Аргумент залишився незмінним: особливо тяжкий злочин, системний характер дій, позиція однієї з потерпілих. Реальне відбування – принципова позиція, яку касація не стала переглядати.
Нюанс, про який часто забувають: екстрадиційний арешт
Окрема сюжетна лінія цієї справи – перебування пані Н. за кордоном. Після відкриття кримінального провадження її оголосили в міжнародний розшук. 30 серпня 2024 року жінку затримали в Німеччині на підставі червоного повідомлення Інтерполу. До 31 жовтня вона перебувала під вартою – поки тривала екстрадиційна процедура. Потім її відпустили під заставу в 5000 євро.
Апеляційний суд не зарахував ці 63 дні в німецькому СІЗО до строку покарання. Верховний Суд виправив цю помилку, пославшись на ст. 577 Кримінального процесуального кодексу України. Норма гранично чітка: час тримання особи під вартою на території запитуваної держави у зв’язку з вирішенням питання про видачу в Україну, а також час етапування зараховуються до загального строку відбування покарання. Про це часто забувають і адвокати, і прокурори, і навіть суди. Даремно.
Крім того, зарахували й період цілодобового домашнього арешту: з 21 грудня 2024 року по 6 лютого 2025 року. Тут діє правило з ч. 7 ст. 72 КК України: три дні цілодобового домашнього арешту дорівнюють одному дню позбавлення волі. Дрібниця, але для людини за ґратами кожен день має значення.
Що ця справа означає для судової практики
Постанова Верховного Суду цікава ще й тим, як вона окреслює межі суддівського розсуду. Судова дискреція – це коли суддя має право обирати між кількома законними варіантами рішення. Застосувати ст. 69 чи ні? Призначити 5 років чи 3? Зарахувати одні обставини як пом’якшувальні, а інші відхилити?
Цей розсуд не безмежний. Він має спиратися на принципи справедливості, індивідуалізації та співмірності покарання вчиненому. У справі пані Н. зіткнулися два підходи: формальна суворість закону (особливо тяжкий злочин – від 5 років) і людський вимір правосуддя (щире каяття, відсутність тяжких наслідків, позитивна характеристика). Верховний Суд знайшов баланс на позначці півтора року позбавлення волі.
Для тих, хто стежить за практикою застосування ст. 149 КК України, це ще одне нагадування: навіть за особливо тяжкими статтями Кримінального кодексу України суд може призначити покарання нижче від найнижчої межі – якщо для цього є справді вагомі підстави. Але розраховувати на умовний строк, коли йдеться про торгівлю людьми, дедалі складніше. Суди вчаться відрізняти справжнє каяття від бажання уникнути відповідальності за системні злочини проти свободи людини – і це, мабуть, головний урок цієї історії.
