Що достатньо для обвинувачення за ст. 336 КК України? Чи може звичайна розписка стати тим доказом, який відправить людину за ґрати на три з половиною роки? Саме ці питання опинилися в центрі справи № 678/1251/24, яку нещодавно розглянув Верховний Суд. І його відповідь виявилася доволі жорсткою – так, може.
Давайте розберемо цю історію без юридичного туману. Бо вона багато що пояснює про те, як сьогодні працює правосуддя у справах про ухилення від мобілізації.
Що сталося: три факти замість двадцяти сторінок
У липні 2024 року військовозобов’язаний чоловік пройшов військово-лікарську комісію. Його визнали придатним до служби. Того ж дня, 16 липня, працівники територіального центру комплектування вручили йому «бойову» повістку – з’явитися 29 липня о 6:00 для відправки у військову частину.
Чоловік розписався. Але не прийшов.
Під час суду він не заперечував ані отримання повістки, ані свого підпису в розписці. Пояснював просто: народився в Казахстані, за національністю білорус, тож не зобов’язаний захищати Україну. Українською мовою, мовляв, не володіє, змісту документів не розумів.
Суд першої інстанції визнав його винним за ст. 336 Кримінального кодексу України та призначив 3 роки 6 місяців позбавлення волі. Апеляція залишила вирок без змін. Далі була касація.
Про що сперечалися: розписка як камінь спотикання
Захисник у касаційній скарзі наполягав на очевидній, здавалося б, речі: у справі немає ані наказу про мобілізацію, ані мобілізаційного розпорядження, ані повістки як окремого документа. Є лише розписка. А розписка, за логікою захисту, не передбачена Постановою Кабміну № 560 від 16 травня 2024 року як спосіб оповіщення військовозобов’язаних. Отже, це неналежний доказ. Отже, немає складу злочину.
Звучить логічно, правда? Але Верховний Суд подивився на ситуацію інакше.
Що сказав Верховний Суд: головне – факт, а не форма
Колегія суддів Касаційного кримінального суду нагадала базову річ, про яку часто забувають. Обов’язок з’явитися за викликом до ТЦК встановлений не повісткою як папірцем, а Законом України «Про військовий обов’язок і військову службу». Повістка – це лише сповіщення. Інструмент. Спосіб донести інформацію. Не більше.
Для кваліфікації за ст. 336 КК України потрібно довести два простих факти: особа отримала повістку і не з’явилася без поважних причин. Як саме ви зафіксували факт вручення – розпискою, відеозаписом, показаннями свідків – це вже питання доказової бази, а не юридичної кваліфікації.
І тут спрацював принцип, закріплений у ст. 94 Кримінального процесуального кодексу України: жоден доказ не має наперед встановленої сили. Суд оцінює все в сукупності. А в сукупності було чимало: розписка з підписом обвинуваченого, витяг із Журналу вручення мобілізаційних розпоряджень, показання трьох працівників ТЦК, поіменний список із відміткою про неприбуття, і – що особливо важливо – визнання самого обвинуваченого, який не заперечував факту отримання повістки.
Мовне питання: чому аргумент «не розумів» не спрацював
Окрема лінія захисту – незнання української мови. Мовляв, підписав, не розуміючи, що підписує. Проте суд звернув увагу на кілька красномовних деталей.
Чоловік понад 13 років живе в Україні, перебуває у цивільному шлюбі з українкою, працює охоронцем – і його роботодавець підтвердив, що спілкується з ним українською. До того ж у кримінальному провадженні для забезпечення його прав залучили перекладача на всіх стадіях. Тож рівень володіння мовою визнали достатнім для усного розуміння того, що йому вручають повістку і для чого.
Але був ще один нюанс, який остаточно добив цю лінію захисту. Чоловік прямо заявляв у суді: «Я не зобов’язаний брати до рук зброю та захищати Україну, бо народився в Казахстані». Тобто він не просто «не зрозумів» – він принципово не бажав служити. І це вже свідомий вибір, а не мовна проблема.
Чому це рішення важливе для всіх
Колегія послалася на правову позицію, висловлену ще в постанові Касаційного кримінального суду від 28 січня 2020 року у справі № 759/5435/16-к. Там ідеться про те саме: для доведеності вини за ст. 336 Кримінального кодексу України обов’язковим є встановлення даних про вручення повістки або про відмову від її отримання.
І тут важливий момент, який варто запам’ятати. Захисник помилково ототожнив два різні поняття: доказ факту вручення повістки (розписка) і підставу для самого виклику (наказ, мобілізаційне розпорядження). Це не одне й те саме. Розписка доводить, що виклик відбувся і особа про нього знала. А підстави для виклику – це вже інший рівень документації.
Суд також відхилив доводи про порушення права на захист. Протягом усього провадження інтереси обвинуваченого представляли професійні адвокати – спочатку за призначенням, потім за самостійно укладеною угодою. Жодного разу, окрім як в апеляції, він не заявляв про неефективний захист чи просив замінити захисника.
Що з цього випливає
Рішення Верховного Суду у справі № 678/1251/24 – це не просто відмова в задоволенні касаційної скарги. Це чергове нагадування про те, як працює логіка кримінального переслідування за ст. 336 КК України. Факт отримання повістки плюс неявка без поважних причин – ось формула, якої достатньо для обвинувального вироку. І неважливо, чи оформлена ця повістка розпискою, чи зафіксована в журналі, чи підтверджена свідками. Важливо, що факт вручення доведено.
А розписка з вашим підписом – це вже не просто папірець. Це доказ, який у поєднанні з іншими матеріалами справи цілком здатен стати підставою для реального строку. І Верховний Суд щойно це підтвердив.
