Чи можна розраховувати на звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК, якщо ви вчинили не один, а два кримінальні проступки? Саме це питання довелося вирішувати Верховному Суду у справі, яка дійшла аж до касації. І відповідь виявилася зовсім не такою, як гадали суди першої та апеляційної інстанцій.
Давайте розберемо цю історію детально. Вона цікава не лише юристам-практикам, а й усім, хто хоча б теоретично може опинитися по той бік кримінального провадження. Бо ситуація, коли людина щиро кається і мириться з потерпілим, а суд все одно не звільняє її від відповідальності – це те, що може спантеличити будь-кого.
Що сталося: дві події за один вечір
Дев’ятого листопада 2024 року, близько 20:45, двоє чоловіків – назвемо їх ОСОБА_6 та ОСОБА_7 – незаконно проникли до чужого будинку в селі Росава Миронівського району Київської області. Обидва раніше не судимі.
А вже за п’ять хвилин, близько 20:50, у тому ж будинку кожен із них завдав тілесних ушкоджень різним людям. ОСОБА_7 побив ОСОБА_8, а ОСОБА_6 – ОСОБА_9.
Слідство кваліфікувало ці дії за двома статтями Кримінального кодексу України. Перша – ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК: незаконне проникнення до житла, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Друга – ч. 1 ст. 125 КК: умисне легке тілесне ушкодження. Обидва діяння належать до категорії кримінальних проступків – тобто це найменш тяжкі з усіх кримінальних правопорушень.
І ось тут криється юридичний нюанс, який згодом став каменем спотикання. Ці два епізоди – проникнення до житла і побиття – хоча й сталися в один вечір, є різними, самостійними діяннями. Різні потерпілі, різні об’єкти посягання (в одному випадку – недоторканність житла, в іншому – здоров’я людини), і нехай невеликий, але розрив у часі. Юристи називають це реальною сукупністю кримінальних правопорушень. Стаття 33 КК дає цьому явищу чітке визначення: коли особа різними, відокремленими одне від одного діяннями вчиняє два або більше самостійних кримінальних правопорушення.
Помилка, яка вартувала касації
Миронівський районний суд Київської області 19 травня 2025 року ухвалив рішення, яке на перший погляд здавалося цілком логічним і навіть гуманним. Обвинувачені помирилися з потерпілим ОСОБА_9 – тим самим, чиє житло вони порушили. Претензій він не мав, шкоди йому не завдали, мир і злагода відновлені.
Суд вирішив: раз так – звільняємо обох від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 162 КК на підставі ст. 46 КК. Це та сама стаття, яка дозволяє закрити справу, якщо винний уперше вчинив проступок, примирився з потерпілим і відшкодував збитки. Провадження в цій частині закрили. А от обвинувачення за ч. 1 ст. 125 КК – побиття – вирішили розглядати далі.
Логіка була такою: проступки нетяжкі, люди раніше не судимі, з одним потерпілим помирилися – чому б не дати їм шанс?
Київський апеляційний суд 8 жовтня 2025 року повністю підтримав цю позицію. І тоді прокурор подав касаційну скаргу.
Аргумент прокурора: у чому тут проблема
Прокурор наполягав на тому, що суди обох інстанцій припустилися фундаментальної помилки. Звільнення за цією статтею можливе лише щодо особи, яка вперше вчинила кримінальний проступок або необережний нетяжкий злочин. Це прямо написано в тексті норми.
Але ж обвинуваченим інкримінують одразу два проступки. І розглядаються вони в одному кримінальному провадженні – № 12024116220000140, якщо бути точним. Як можна казати, що людина вчинила злочин «вперше», коли їй закидають два окремі епізоди?
Подивіться на це очима прокурора. Різні потерпілі. Різний час – хай і з розривом лише у п’ять хвилин. Різні об’єкти посягання. Усе це – класична реальна сукупність за ст. 33 КК. А стаття 35 КК чітко каже: сукупність кримінальних правопорушень обов’язково враховується, коли вирішується питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності. Суд просто не мав права ігнорувати цю обставину.
Що сказав Верховний Суд
14 травня 2026 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду ухвалила постанову, яка розставила всі крапки над «і». Касаційну скаргу прокурора задовольнили повністю. Обидві ухвали – і районного, і апеляційного судів – скасували, а справу направили на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ключовий висновок Верховного Суду звучить так: коли кримінальні правопорушення розглядаються в одному провадженні, наявність ознак реальної сукупності унеможливлює застосування ст. 46 КК. Простіше кажучи, не можна «висмикнути» один епізод із загальної картини, закрити його через примирення, а решту залишити на розгляд.
І це не суб’єктивна думка окремих суддів. Верховний Суд спирався на цілу низку попередніх рішень. Насамперед – на постанову об’єднаної палати Касаційного кримінального суду від 14 вересня 2020 року у справі № 591/4366/18. А також на рішення від 20 травня 2021 року (справа № 761/12266/19), від 13 квітня 2023 року (справа № 157/1091/22), від 27 листопада 2018 року (справа № 442/4031/17) та інші.
У всіх цих справах червоною ниткою проходить одна думка: повторність, реальна сукупність, рецидив злочинів або непогашена судимість – кожна з цих обставин блокує можливість звільнення за статтями 45-48 КК. Це не чиясь примха, а пряма вимога закону.
Презумпція невинуватості: де межа?
А тепер – найцікавіше. Пам’ятаєте, апеляційний суд виправдовував своє рішення тим, що винуватість за ч. 1 ст. 125 КК іще не доведена? Мовляв, немає обвинувального вироку – значить, можна вважати, що людина вчинила лише один проступок, тобто «вперше».
Верховний Суд детально розібрав цей аргумент і визнав його безпідставним. Колегія суддів пояснила, як саме презумпція невинуватості працює у цьому контексті.
Уявіть дві різні ситуації.
Ситуація перша: щодо особи розслідуються два різні епізоди в різних кримінальних провадженнях. У першому провадженні суд цілком може застосувати згадану норму. Чому? Бо інші діяння ще не отримали правової оцінки від жодного суду. Порушувати презумпцію невинуватості, заздалегідь вважаючи людину винною в тому, що розглядається в іншій справі, суд не має права. Це прямо випливає зі ст. 62 Конституції України, ст. 7 та ч. 1 ст. 17 Кримінального процесуального кодексу України.
Ситуація друга – і це саме наш випадок: обидва епізоди розглядаються в одному провадженні. Тут логіка апеляційного суду розсипається. Суд першої інстанції бачить усю картину: перед ним обвинувальний акт, де чорним по білому написано про два окремі епізоди. Він не може вдавати, що другого епізоду не існує, лише тому, що за ним іще немає вироку. Реальна сукупність вбачається безпосередньо з матеріалів цього ж провадження – і вона блокує можливість такого звільнення.
Більше того, Верховний Суд наголосив: місцевий суд, керуючись ст. 337 КПК, не мав права штучно дробити справу. Не можна в одному провадженні частину закрити через примирення, а іншу продовжити розглядати – якщо ці частини утворюють реальну сукупність. Використання для цього положень статей 334 і 217 КПК Суд назвав штучним створенням умов для застосування цієї норми.
Які норми порушили суди
Отже, що саме було порушено? Верховний Суд зафіксував два види помилок.
Перша – неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Це п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК. Суди застосували ст. 46 КК там, де цього робити не можна було через наявність реальної сукупності. І водночас проігнорували ст. 33 і ст. 35 КК, які цю сукупність регулюють.
Друга – істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Це п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК. Судові рішення не відповідали вимогам ст. 370 КПК, за якою рішення має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Безпідставне звільнення від кримінальної відповідальності – це саме те істотне порушення, яке перешкодило суду ухвалити законне рішення, як того вимагає ст. 412 КПК.
Кримінальний кодекс України – це система, де всі норми пов’язані. Стаття 46 не існує у вакуумі. Поруч із нею стоять статті 33 і 35, які чітко вказують: сукупність правопорушень впливає на можливість звільнення від відповідальності. Ігнорувати цей зв’язок – означає неправильно тлумачити закон.
Ця постанова Верховного Суду від 14 травня 2026 року у справі № 371/111/25, до речі, остаточна й оскарженню не підлягає – як і всі рішення касаційної інстанції. Тепер слово за Миронівським районним судом, який розглядатиме справу заново, але вже з урахуванням чіткої правової позиції вищої судової інстанції.
