Строки давності – це те, що рано чи пізно цікавить кожного, хто стикається з кримінальним провадженням. І не дарма: від правильного їх обрахунку залежить, чи понесе людина покарання за вчинене багато років тому. У лютому 2023 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 735/1121/20 кардинально переглянула багаторічний підхід до тлумачення цих строків, і тепер правила гри змінилися.
Давайте розберемося, що саме сталося і чому це рішення важливе не лише для юристів.
Про що взагалі йдеться
Уявіть собі ситуацію: людина вчинила кримінальний проступок, а потім зникла. Переховувалася від слідства, не з’являлася на виклики. І ось через кілька років її знаходять. Чи можна притягнути її до відповідальності? І як рахувати строки давності – за звичайними, диференційованими правилами, чи за якимись іншими?
Саме це питання стало каменем спотикання у судовій практиці. А все через неоднозначність формулювання частини другої статті 49 Кримінального кодексу України.
Два табори – дві логіки
Стаття 49 КК встановлює диференційовані строки давності: що тяжчий злочин – то довший строк. Для кримінального проступку це два роки, для нетяжкого злочину – три, для тяжкого – десять, для особливо тяжкого – п’ятнадцять. Логіка проста і справедлива.
Але частина друга цієї ж статті каже: якщо особа ухиляється від слідства або суду, перебіг давності зупиняється. А коли людина з’явилася із зізнанням або її затримали – перебіг відновлюється. І тут же додає: у цьому разі особа звільняється від відповідальності, якщо з часу вчинення проступку минуло п’ять років, а злочину – п’ятнадцять.
Донедавна об’єднана палата Касаційного кримінального суду тлумачила це так: сам факт ухилення повністю «обнуляє» диференційовані строки. І замість них застосовуються лише загальні – п’ять років для проступку і п’ятнадцять для злочину. Жодних «два плюс час ухилення», лише «п’ять років від дати вчинення – і все».
Чесно кажучи, такий підхід викликав чимало запитань.
Що не так із попереднім підходом
По-перше, сам текст закону. Слова «зупиняється» і «відновлюється» явно стосуються одного й того самого строку – диференційованого. Зупинити можна лише те, що вже йшло, а не щось інше. Якби законодавець хотів повністю замінити один строк іншим, він би так прямо і написав.
По-друге, порівняймо зі статтею 80 Кримінального кодексу України – вона регулює давність виконання вироку. Там теж є зупинення і відновлення перебігу, але після відновлення строки подвоюються. Тобто коли законодавець хоче замінити строк – він про це прямо каже, а не ховає сенс за туманними формулюваннями.
По-третє – і це, мабуть, найважливіше – виникає абсурдна ситуація. Людина, яка вчинила крадіжку і переховувалася місяць, опиняється в такому ж становищі, як та, що переховувалася чотири роки. І що ще гірше – її становище виявляється гіршим, ніж у того, хто впродовж строку давності вчинив ще кілька нових злочинів. Бо в останньому випадку диференційований строк просто переривається і починає відраховуватися заново, а не замінюється більш тривалим загальним.
Що вирішила Велика Палата
У справі № 735/1121/20 Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої позиції об’єднаної палати. І логіка тут така.
Диференційовані строки давності не зникають через сам факт ухилення. Вони зупиняються на час переховування особи, а після її затримання або з’явлення зі зізнанням – продовжуються. Тобто до диференційованого строку просто додається період, протягом якого людина перебувала в розшуку.
А загальні строки – п’ять років для проступку і п’ятнадцять для злочину – це, так би мовити, крайня межа. Вони потрібні, щоб людина не могла бути притягнута до відповідальності через нерозумно тривалий час після вчиненого. Навіть якщо вона переховувалася двадцять років.
Коротше кажучи, суд має застосовувати той строк, який спливає раніше: або диференційований плюс час ухилення, або загальний.
Чому це важливо на практиці
Новий підхід – це не просто гра слів. Він змінює долі реальних людей.
Уявімо: людина вчинила кримінальний проступок, для якого диференційований строк давності становить два роки. Потім переховувалася протягом року. За старим підходом її могли б притягнути до відповідальності навіть через чотири роки і одинадцять місяців після проступку – головне, щоб не минуло п’ять років. За новим – строк спливає через три роки (два плюс один).
Або інший приклад: нетяжкий злочин із трирічним строком давності. Особа переховувалася пів року. За старими правилами «запас» становив майже два роки після затримання. За новими – три з половиною роки від моменту вчинення, і якщо цей час минув – все, кримінальне провадження підлягає закриттю.
До речі, важливий нюанс: новий підхід має стимулювати осіб, які переховуються, добровільно з’являтися до правоохоронних органів. Бо якщо строк давності не замінено автоматично на п’ятирічний, то шанс «вийти по строках» цілком реальний. Особливо коли йдеться про проступки чи нетяжкі злочини.
Колегія суддів Касаційного кримінального суду, яка ініціювала передачу справи на розгляд Великої Палати, наголошувала ще й на тому, що нівелювання диференційованих строків через сам лише факт ухилення суперечить принципам пропорційності та індивідуалізації відповідальності. Адже виходить, що тривалість переховування взагалі не має значення – день воно тривало чи п’ять років, правові наслідки однакові.
Окремо варто згадати про преклюзивну функцію загальних строків. Велика Палата пояснила, що п’ятнадцять років для злочину і п’ять – для проступку слугують запобіжником: держава не може переслідувати людину вічно. Навіть якщо та весь цей час перебувала в розшуку. Як тільки загальний строк минув – усе, кримінальна відповідальність неможлива.
Це рішення вже вплинуло на практику: суди по всій країні змушені перераховувати строки давності у справах, де підозрювані чи обвинувачені переховувалися. І для багатьох це означає реальний шанс на закриття провадження.
А якщо у вас є сумніви щодо того, чи не спливли строки у вашій справі або справі ваших близьких, – звіртеся зі статтею 49 Кримінального кодексу України. А краще – проконсультуйтеся з адвокатом, який врахує всі нюанси, включно з останньою позицією Великої Палати.
