Тристороння зустріч президента США Дональда Трампа, лідера Китаю Сі Цзіньпіна та президента Росії Володимира Путіна відбудеться в Китаї наступного тижня. Про це під час телефонного брифінгу для журналістів повідомила прес-секретар Білого дому Олівія Уейлс.
Формат рідкісний. Усі три лідери зберуться за одним столом уперше, а для Трампа це буде вже третя особиста зустріч із Сі Цзіньпіном за цей рік. Порядок денний теж окреслили: американський президент планує говорити про війну проти Ірану. А от питання російської війни проти України, за словами високопосадовця США, який спілкувався на умовах анонімності, піднімати не збираються.
Ось тут і починається найцікавіше. Бо будь-яка зустріч такого рівня – це не лише фотографії та протокол. Це ще й питання про те, які юридичні наслідки вона залишить після себе. А наслідків може не бути взагалі.
Зустріч без паперу нікого не зобов’язує
У міжнародному праві сам факт розмови глав держав не створює зобов’язань. Юридична сила з’являється тільки тоді, коли сторони підписують документ: договір, меморандум, спільну заяву чи комюніке. Поки паперу немає, залишається політика. Впливова, гучна, але не обов’язкова.
Уявіть трьох сусідів, які зібралися обговорити паркан. Домовилися на словах – і кожен вільний передумати наступного ранку. Щойно з’являється підпис, з’являються й наслідки, які вже можна вимагати виконати або оскаржити.
Тому перше питання до саміту звучить буденно: що саме там підпишуть? Спільна заява – радше політичний сигнал. Меморандум про взаєморозуміння теж не має сили договору, якщо в ньому прямо не сказано інше. Справжній міжнародний договір вимагає ратифікації: у США потрібна згода Сенату, де для цього необхідні дві третини голосів, а в Україні діє закон про міжнародні договори.
Кстати, про комюніке. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року визначає договір через намір сторін створити правові наслідки. Якщо такого наміру немає, навіть гарно оформлений текст залишається просто заявою.
Тристороння зустріч і питання України
Припустімо, тему російської війни справді не прозвучить. Тоді жодних правових рішень щодо України ця розмова не породить. І це не дрібниця, а принцип. Домовленості про долю країни без її участі не створюють для цієї країни жодних зобов’язань.
Правова рамка тут давно відома. Параграф 4 статті 2 Статуту ООН забороняє застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності держави. Стаття 51 визнає право на самооборону, але з межами: потрібні необхідність і пропорційність. Ці критерії Міжнародний суд ООН сформулював ще у справі Нікарагуа проти США 1986 року.
Будапештський меморандум 1994 року теж належить до цієї розмови, хоч він має переважно політичний характер. Саме тому юристи так обережно ставляться до формулювання гарантії безпеки: воно звучить вагомо, але не завжди тягне за собою конкретний механізм виконання.
Цікаво, що формати без установчого договору цілком працюють. Нормандський формат – прямий приклад: зустрічі лідерів, спільні заяви, жодного статуту. Роками це давало результат, поки була політична воля. Не стало волі – формат завмер.
Іран, санкції та межі президентської влади
Тема Ірану виглядає простішою, ніж є насправді. Право оголошувати війну в США належить Конгресу, а не президенту. Застосувати силу без рішення Ради Безпеки ООН можна лише у відповідь на збройний напад, тобто в межах самооборони.
Санкції – окремий інструмент тиску. У США їх запроваджують виконавчими указами, і так само швидко можуть послабити. Проте не завжди: акт Магнітського та закон про протидію супротивникам Америки через санкції вимагають, щоб Конгрес розглянув будь-яке пом’якшення. У Євросоюзі процедура інша, там потрібна одностайність усіх членів.
Для Росії сенс зустрічі варто читати уважно саме з цього боку. Будь-яке зняття обмежень – це завжди ланцюжок юридичних кроків: укази, рішення Ради ЄС, іноді зміни в законодавстві. Присутність за одним столом таких кроків не замінює.
У Китаю своя процедура. Договори підписує Державна рада, а затверджує Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників. Без цього навіть найгучніша домовленість залишиться наміром.
На що дивитися після саміту
Практичних маркерів небагато, і вони досить конкретні:
- чи підпишуть хоч один документ і як його назвуть;
- чи буде спільне комюніке і що там напишуть про Україну;
- чи стане формат регулярним;
- чи з’являться доручення міністерствам і відомствам.
Дрібні формулювання у підсумкових текстах часто важать більше, ніж самі перемовини. Вписану фразу потім цитують у резолюціях міжнародних організацій і в судових рішеннях. Тому фахівці читають не пресрелізи, а фінальні абзаци.
Тож дивіться не на рукостискання й не на кількість годин за столом. Дивіться на список підписаних паперів і на точні слова в них. У міжнародному праві важить саме це, а не те, хто як довго дивився в очі.
