Уявіть ситуацію: військовослужбовець отримує обвинувальний вирок суду з реальним строком ув’язнення, але суд тут же звільняє його від відбування покарання з випробуванням. Чи можна після цього розраховувати на звільнення з військової служби? Саме це питання стало центральним у справі № 140/34973/23, яку Верховний Суд розглянув 1 травня 2026 року. І відповідь, якщо коротко, – ні, не можна. Але давайте розберемося, чому.
Що трапилося: фабула справи
Позивач проходив військову службу за контрактом у лавах Державної прикордонної служби України. У квітні 2023 року Сокальський районний суд Львівської області визнав його винним за частиною четвертою статті 402 Кримінального кодексу України – це непокора, вчинена в умовах воєнного стану. Вирок: 5 років позбавлення волі.
Але тут важливий нюанс. На підставі статті 75 Кримінального кодексу України суд одразу ж звільнив військовослужбовця від відбування призначеного покарання з випробуванням – іспитовий строк встановили тривалістю в один рік. Тобто за ґрати він не потрапив, а залишився на волі з певними обов’язками, передбаченими статтею 76 КК України.
Після набрання вироком законної сили позивач вирішив, що має повне право на звільнення з військової служби. Логіка була такою: підпункт «в» пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (Закон № 2232-XII) прямо каже – контракт припиняється, а військовослужбовець звільняється, якщо набрав законної сили обвинувальний вирок, яким призначено покарання у виді позбавлення волі. Вирок є? Є. Позбавлення волі призначено? Так. Отже, треба звільняти.
Чому військова частина відмовила
Військова частина подала рапорт і заяву, але командування відповіло відмовою. Позиція була протилежною: призначене покарання – це одне, а реальне його відбування – зовсім інше. Якщо людину звільнили від відбування покарання з випробуванням, вона фактично не ізольована від суспільства, може й далі виконувати службові обов’язки. А отже, підстави для звільнення з військової служби відсутні.
Позивач із цим не погодився і подав адміністративний позов – вимагав визнати бездіяльність командування протиправною та зобов’язати звільнити його зі служби.
Що сказали суди першої та апеляційної інстанцій
Волинський окружний адміністративний суд у квітні 2024 року відмовив у задоволенні позову. Восьмий апеляційний адміністративний суд у серпні 2024 року залишив це рішення без змін.
Суди виходили з того, що норми Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» та Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (затвердженого Указом Президента №1115/2009) треба розуміти системно. Звільненню підлягають ті військовослужбовці, яким призначено покарання у виді позбавлення волі і воно підлягає реальному відбуванню. Звільнення від відбування покарання з випробуванням – це геть інша історія.
Крім того, пункт 286 Положення №1115/2009 уточнює: військовослужбовці виключаються зі списків особового складу з дня, зазначеного у вироку суду про початок строку відбування покарання. А якщо строк відбування навіть не починався через застосування статті 75 КК України – то й відраховувати немає від чого.
Позиція Верховного Суду: ключові аргументи
Позивач подав касаційну скаргу. Його представник наполягав, що Верховний Суд ще не формулював правового висновку щодо застосування підпункту «в» пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232-XII саме в ситуації, коли військовослужбовця звільнено від відбування покарання. Тож це питання мало фундаментальне значення.
Головний аргумент скаржника будувався на буквальному тлумаченні норми. Закон говорить про «призначення» покарання, а не про його «відбування». Словник української мови, на який посилався представник, трактує «призначення» як встановлення, визначення. Вирок суду призначив 5 років позбавлення волі – крапка. Подальше звільнення від відбування начебто не має значення.
Верховний Суд із цим не погодився. І ось чому.
Колегія суддів застосувала так зване телеологічне тлумачення – тобто подивилася не лише на текст норми, а й на її мету. Сенс підпункту «в» пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232-XII полягає в тому, що військовослужбовець об’єктивно не може далі служити, бо перебуває в місцях позбавлення волі. Саме реальна ізоляція унеможливлює виконання службових обов’язків.
Якщо ж особу звільнено від відбування покарання з випробуванням – вона залишається на свободі, може продовжувати службу. Умовне засудження не створює тієї фізичної перешкоди для проходження служби, задля якої законодавець передбачив цю підставу для звільнення з військової служби.
Суд також звернув увагу на абзац другий пункту 286 Положення №1115/2009, де чітко вказано: звільнення відбувається з дня початку строку відбування покарання. Якщо строк не почався – немає і підстави для відрахування.
Що це означає на практиці
Отже, Верховний Суд сформулював важливий висновок: для звільнення з військової служби за підпунктом «в» пункту 3 частини п’ятої статті 26 Закону № 2232-XII потрібна сукупність двох умов. Перша – обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили і яким призначено позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання. Друга – призначене покарання має реально відбуватися, що об’єктивно унеможливлює подальше проходження служби.
У випадку зі звільненням від відбування покарання (стаття 75 КК України) друга умова відсутня. Тому військовослужбовець не набуває права на звільнення з військової служби за цією підставою. Його можуть залишити на службі за рішенням командира.
Касаційну скаргу Верховний Суд залишив без задоволення, а рішення попередніх інстанцій – без змін. Постанова набрала законної сили з дати прийняття й оскарженню не підлягає.
Ця справа – гарний приклад того, що в праві не все вирішує буквальне прочитання окремої норми. Іноді треба дивитися глибше: чого насправді хотів досягти законодавець і чи є сенс застосовувати правило в ситуації, коли обставини докорінно відрізняються від тих, на які це правило розраховане.
