Уявна оборона – це ситуація, коли людина щиро переконана в наявності загрози, але насправді реального посягання немає. Саме з такою юридичною конструкцією зіткнувся Верховний Суд у справі, що тягнулася понад 13 років. Історія почалася в квітні 2012-го в одному з гуртожитків Ромен – і закінчилася постановою, яка розставила крапки над «і» в питанні меж самозахисту.
Давайте розберемо цю справу без юридичного туману. Вона варта уваги кожного, хто хоч раз замислювався: «А що б я робив, якби вночі хтось ліз у моє житло?»
Що сталося тієї ночі
16 квітня 2012 року, близько пів на дванадцяту ночі. ОСОБА_6 перебував удома – у кімнаті гуртожитку сімейного типу, де мешкав разом із матір’ю. Почувши підозрілі звуки в загальному коридорі другого поверху, він вирішив, що хтось проник до його помешкання.
У коридорі справді був сторонній – ОСОБА_7, який перебував у нетверезому стані. Засуджений спорядив належну йому мисливську гвинтівку ТОЗ-99 і зробив три постріли: у кисть правої руки, у стегно правої ноги та в ліве плече потерпілого. Наслідки виявилися тяжкими – наскрізне вогнепальне поранення плеча з ушкодженням кістки та аналогічне ушкодження стегнової кістки.
Ключова деталь, яку згодом встановили суди: потерпілий не мав при собі ножа, не вчиняв активних дій, спрямованих на заподіяння шкоди, і взагалі – реального суспільно небезпечного посягання не було. Чоловік просто заблукав у незнайомому місті.
Лінія захисту: «я оборонявся»
ОСОБА_6 наполягав на своїй версії. Мовляв, потерпілий проник через чорний вхід, пошкодив тимчасові двері, розрізав клейонку на вікні, а потім рухався на нього з ножем. Засуджений стверджував: він чув голоси ще трьох спільників потерпілого та стріляв, захищаючи себе і матір.
Але доказова картина склалася інакшою. Ніж на місці події так і не знайшли – ні під час першого огляду, ні під час подальших. Свідки – патрульні та оперативник – не підтвердили присутності сторонніх осіб біля будинку. Сусіди, які прибігли на крик матері засудженого, теж нікого підозрілого не бачили. А головне – судово-медична експертиза показала: характер і локалізація поранень не виключають версії потерпілого.
Що таке уявна оборона і чому це важливо
Тут ми підходимо до центрального юридичного питання справи. Кримінальний кодекс України розрізняє два стани: необхідну оборону (ст. 36 КК) та уявну оборону (ст. 37 КК). Різниця – у характері посягання.
Необхідна оборона – коли загроза реальна. На вас справді нападають, і ви захищаєтесь. Уявна оборона – коли загрози немає, але обстановка сприймається як небезпечна. Людина помилково припускає, що на неї вчиняють посягання.
У цій справі суди дійшли висновку: ОСОБА_6 діяв саме у стані уявної оборони. Він почув звуки, побачив незнайомця вночі, злякався за себе та матір – і це зрозуміло по-людськи. Але потерпілий не був озброєний, не нападав, не погрожував. Реальної небезпеки не існувало.
Коли самозахист перестає бути самозахистом
Навіть у стані уявної оборони закон дає певний захист. Частина 3 ст. 37 КК каже: якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, вона не підлягає кримінальній відповідальності. Але є одне «але». Якщо при цьому вона перевищила межі захисту, які були б допустимі за умов реального посягання, – відповідальність настає.
Саме це і визнали суди у справі ОСОБА_6. Чоловік зробив три прицільні постріли з нарізної гвинтівки. Спочатку в руку, потім у ногу, потім у плече. Суд наголосив: характер зброї, кількість пострілів, їх послідовність і локалізація поранень свідчать – обраний спосіб захисту був явно надмірним.
Іншими словами, навіть якби посягання було реальним (а воно не було), стріляти в людину тричі з гвинтівки в цій ситуації – це вже перебір. Стаття 124 КК передбачає відповідальність саме за таке: умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень із перевищенням меж необхідної оборони.
Чому не спрацювала ч. 5 ст. 36 КК
Засуджений посилався на частину 5 статті 36 Кримінального кодексу. Ця норма встановлює: не є перевищенням меж оборони заподіяння шкоди під час нападу озброєної особи, групи осіб або протиправного насильницького вторгнення у житло. Логіка захисту була такою: раз потерпілий проник у коридор – це вторгнення, отже, стріляти можна.
Але суди з цим не погодилися. По-перше, не встановлено, що потерпілий був озброєний. По-друге, не було групи осіб. По-третє – і це найвагоміше – не було самого насильницького вторгнення в тому значенні, яке закладає закон. Потерпілий не зламував двері квартири засудженого, не нападав на мешканців. Він опинився в загальному коридорі гуртожитку, будучи п’яним і дезорієнтованим.
Позов про шкоду: чому відмовили
Під час касаційного розгляду ОСОБА_6 заявив цікаве клопотання: просив відшкодувати йому моральну шкоду – 1000 євро за кожен день, проведений у СІЗО протягом дев’яти місяців, а також 50 000 гривень матеріальної шкоди. Мотивував це нібито незаконним кримінальним переслідуванням.
Верховний Суд відхилив це клопотання. Причина проста: право на відшкодування шкоди від держави виникає у випадках виправдувального вироку або закриття справи. Тут же – обвинувальний вирок. До того ж касаційна інстанція не має повноважень вирішувати майнові вимоги в межах перегляду судових рішень.
Що з процесуальними витратами
ОСОБА_6 також просив скасувати стягнення з нього 3633 гривень процесуальних витрат на проведення експертиз. Аргумент: раз його звільнили від покарання через закінчення строків давності – хай держава сама платить.
Але суд пояснив: звільнення від покарання не дорівнює звільненню від кримінальної відповідальності. Винуватість встановлено обвинувальним вироком – отже, обов’язок сплатити процесуальні витрати зберігається. Це стабільна практика Верховного Суду, підтверджена й іншими рішеннями.
Чому ця справа важлива для кожного
Постанова Верховного Суду від 16 квітня 2026 року у справі № 585/3835/17 – це не просто чергове рішення касаційної інстанції. Вона нагадує: між «я оборонявся» і «я перевищив межі оборони» – тонка межа. І навіть якщо вам страшно, навіть якщо ситуація виглядає загрозливою, закон оцінюватиме не ваші відчуття, а реальні обставини.
Суд сказав чітко: уявна оборона не рятує від відповідальності, якщо ви використали надмірну силу. Три постріли з гвинтівки в беззбройного п’яного чоловіка – це вже не оборона. Це злочин, хай і привілейованого складу.
Для тих, хто тримає вдома зброю для самозахисту, ця справа – дзвіночок. Закон охороняє ваше право на оборону, але вимагає, щоб вона була співмірною загрозі. Інакше з потерпілого ви ризикуєте перетворитися на обвинуваченого.
