Відібрання дитини у родичів здається очевидним правом матері – особливо коли суд уже підтвердив, що підстав для позбавлення батьківства не було. Саме так міркувала героїня цієї історії, подаючи позов до суду. Однак реальність виявилася складнішою за логіку.
Давайте розберемо реальну справу, яка у травні 2026 року дійшла до Верховного Суду і змусила по-новому подивитися на, здавалося б, безспірне право батьків забирати свою дитину.
Що сталося
Мати та бабуся. Між ними – дівчинка, яка з семи років жила в бабусі. У 2018 році родина опинилася у складних життєвих обставинах, тож батько забрав доньку до себе – у будинок своєї матері в селищі Томаківка. Мати постійно підтримувала зв’язок, навідувала, допомагала грошима. Коли почався карантин, а згодом – війна, батьки погодили: доньці безпечніше залишатися саме там.
Але у 2021 році все пішло шкереберть. Орган опіки звернувся до суду з позовом про позбавлення обох батьків батьківських прав. Суд виніс заочне рішення – батьків позбавили прав, а бабусю призначили опікуном. Мати стверджує, що навіть не знала про цей процес.
Чи можна уявити шок людини, яка вважала себе нормальною матір’ю, а потім дізналася, що юридично більше нею не є?
На щастя, у січні 2024 року Дніпровський апеляційний суд скасував рішення про позбавлення матері батьківських прав. Жінка одразу придбала квартиру в Кам’янському і вирішила забрати доньку до себе. Але бабуся її навіть у двір не пустила. Спілкування з дитиною припинилося. Дівчинка перестала відповідати на дзвінки.
Битва в судах
У березні 2024 року мати подала позов про негайне відібрання дитини у бабусі. Аргументи здавалися залізними: батьківські права відновлено, бабуся утримує дитину без законних підстав, перешкоджає спілкуванню.
І тут – несподіваний поворот. Томаківський районний суд у березні 2025 року в позові відмовив. Причина? Дитині вже виповнилося 14 років. А стаття 163 Сімейного кодексу України говорить про право батьків вимагати повернення саме малолітньої дитини – тобто до 14 років.
Мати оскаржила це рішення. І апеляційний суд у лютому 2026 року став на її бік. Судді вирішили: інтересам дитини найкраще відповідатиме життя з рідною матір’ю. Бабуся, звісно, подала касаційну скаргу.
Що сказав Верховний Суд
20 травня 2026 року Верховний Суд ухвалив рішення, яке багатьох здивувало: апеляційну постанову скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі. Тобто – дівчинка залишається з бабусею.
Чому? Тут важливий момент, який часто випускають з уваги навіть юристи.
Річ у тому, що стаття 160 Сімейного кодексу України чітко розмежовує: до 10 років місце проживання дитини визначають батьки; від 10 до 14 років – батьки разом із дитиною; а з 14 років дитина визначає місце проживання самостійно. Цю ж норму дублює і стаття 29 Цивільного кодексу України: фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання.
Колегія суддів Верховного Суду звернула увагу на ключову деталь: дівчинка під час розгляду справи – у присутності психолога – чітко висловила бажання жити з бабусею. Вона назвала своєю родиною саме бабусю й батька. Від спілкування з матір’ю категорично відмовилася.
І це не якась примха підлітка. Дитина прожила в бабусі сім років – більшу частину свого свідомого життя. Навчається в місцевому ліцеї з другого класу. Має стабільне оточення, друзів, звичний побут. Шкільна характеристика підтверджує теплі стосунки з бабусею та її повну залученість у виховання.
Орган опіки також висловився проти того, щоб забирати дитину в бабусі, – саме з огляду на інтереси дівчинки.
Чому це важливо для батьків
Багато хто сприймає право на відібрання дитини як абсолютне. Мовляв, я – мати, я – батько, тому син чи донька завжди мають бути зі мною. Але закон дивиться на це інакше, і ось чому.
По-перше, стаття 163 Сімейного кодексу України прямо передбачає: суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини, якщо це суперечить її інтересам. Навіть коли дитині менше 14 років, суд оцінює не лише формальні підстави, а й те, чи буде дитині краще з батьками.
По-друге, з 14 років запускається зовсім інший механізм. Дитина вже не об’єкт спору між дорослими – вона суб’єкт із власною волею, яку суд зобов’язаний враховувати. І Цивільний кодекс України тут грає не менш важливу роль, ніж Сімейний: стаття 29 прямо каже, що з 14 років людина вільно обирає місце проживання.
Колегія суддів на чолі з М. Є. Червинською окремо підкреслила: мати не позбавлена права спілкуватися з донькою та брати участь у її вихованні. Рішення суду не означає «ви більше не мати». Воно означає: насильно виривати підлітка зі звичного середовища, проти його волі, не можна – це зашкодить більше, ніж допоможе.
Такий підхід повністю узгоджується і з Законом України «Про охорону дитинства», і з Конвенцією про права дитини, які вимагають ставити інтереси дитини на перше місце в будь-яких рішеннях, що її стосуються.
Практичний висновок
Якщо ви опинилися в подібній ситуації – не затягуйте. Поки дитині немає 14 років, у батьків дійсно є переважне право вимагати її повернення від будь-яких осіб. Але щойно дитина перетнула цю вікову межу – її думка стає вирішальною. І суд не питатиме, чи справедливо бабуся налаштовувала онучку проти матері. Він просто зафіксує факт: дитина сказала «ні».
Тож час у таких справах працює проти батьків. Судова тяганина, затягування, очікування «зручного моменту» – все це може призвести до того, що юридично ви маєте рацію, але повернути дитину вже неможливо просто тому, що їй виповнилося 14 і вона зробила свій вибір.
Верховний Суд у цій справі поставив крапку: бабуся виховує онучку й надалі, мати має право на спілкування, а 2 422 гривні 40 копійок судового збору стягнуто з позивачки на користь відповідачки. Дівчинка ж залишається там, де почувається вдома.
