Відповідальність членів кредитного комітету за збитки банку – тема, яка вчергове опинилася в центрі уваги Верховного Суду. 15 липня 2025 року колегія суддів Касаційного господарського суду ухвалила рішення, яке багато хто у банківській сфері чекав із особливим інтересом. Ідеться про справу № 910/11371/18, де Фонд гарантування вкладів фізичних осіб намагається стягнути з шістнадцятьох колишніх членів кредитного комітету ПАТ «Легбанк» понад 412 мільйонів гривень.
Суть конфлікту проста, хоча сама справа – одна з найскладніших у практиці господарських судів за останні роки. У 2011–2013 роках Легбанк активно скуповував цінні папери сумнівної якості та роздавав кредити під заставу цих самих паперів. Коли банк збанкрутував, Фонд гарантування вкладів виявив, що майна на покриття вимог кредиторів катастрофічно не вистачає. І тоді постало логічне запитання: хто за це відповість?
Фонд вирішив, що відповідати мають ті, хто ухвалював відповідні рішення, – члени кредитного комітету банку. Саме вони, на думку позивача, свідомо схвалювали ризиковані операції, які суперечили інтересам банку, його вкладників та кредиторів.
Що сталося з Легбанком і до чого тут кредитний комітет
У листопаді 2014 року Національний банк України визнав Легбанк неплатоспроможним. Спочатку туди ввели тимчасову адміністрацію, а вже в лютому 2015-го відкликали ліцензію і запустили процедуру ліквідації. У березні 2020 року банк остаточно припинив своє існування.
За час ліквідації з’ясувалася неприємна деталь: протягом 2011–2013 років банк уклав низку договорів, які важко назвати розумними з економічного погляду. Одинадцять епізодів стосувалися купівлі-продажу та міни цінних паперів. Ще дев’ять – видачі кредитів під заставу тих самих паперів. Емітенти, заставодавці та трейдери, за твердженням Фонду, мали ознаки фіктивності. Ринкова вартість придбаних паперів виявилася в рази нижчою за балансову – знецінення сягнуло 79 відсотків.
Фонд гарантування вкладів фізичних осіб подав позов до шістнадцяти осіб, які входили до складу кредитного комітету банку в той період. Сума вимог – 412 216 797,53 гривні, і це солідарне стягнення. Іншими словами, позивач просив суд визнати, що всі відповідачі разом заподіяли шкоду і мають відповідати спільно.
Перше коло: суди відмовили, Верховний Суд скасував
Спочатку Господарський суд міста Києва у задоволенні позову відмовив. Апеляція це рішення підтримала. Логіка була такою: Фонд не довів ані неправомірності дій відповідачів, ані причинного зв’язку між цими діями та збитками банку.
Але у вересні 2021 року Верховний Суд уперше взявся за цю справу – і рішення нижчих інстанцій скасував. Ключовий докір касації: суди не дослідили левову частку доказів, які надав позивач. Рішення кредитного комітету, кредитні договори, фінансова звітність контрагентів, баланси, проспекти емісій – усе це просто лишилося поза увагою. Натомість суди сперлися на вибіркові дані зі звіту НБУ та деяких інших документів, повністю проігнорувавши контраргументи Фонду.
Верховний Суд тоді чітко вказав: позивач не мусить доводити фіктивність цінних паперів. Достатньо показати, що рішення про їх придбання були невиправдано ризикованими й ухвалювалися всупереч інтересам банку. А далі вже відповідачі мають доводити, що діяли добросовісно і розумно.
Друге коло: суди знову відмовили – і знову з тих самих причин
Після повернення справи на новий розгляд господарський суд першої інстанції у серпні 2024 року знову відмовив Фонду. Північний апеляційний господарський суд у жовтні 2024 року це рішення залишив без змін.
І от тут найцікавіше. Суди фактично відтворили ту саму аргументацію, яку Верховний Суд уже визнав помилковою три роки тому. Вони знову сперлися на ті самі вибіркові докази, знову не дослідили масив документів від позивача, знову не дали правової оцінки діям членів кредитного комітету з погляду їхніх фідуціарних обов’язків. Вказівки касаційної інстанції, обов’язкові для виконання за статтями 310 і 316 Господарського процесуального кодексу України, по суті проігнорували.
Що сказав Верховний Суд цього разу
Колегія суддів під головуванням Ірини Кондратової дійшла однозначного висновку: суди попередніх інстанцій не виконали вказівок, наданих у постанові від 14 вересня 2021 року. А це – пряме порушення процесуального закону.
Ключове питання, яке суди мали дослідити, стосується статті 92 Цивільного кодексу України. Саме вона закріплює фідуціарні обов’язки посадових осіб – діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно. Це не просто абстрактне побажання законодавця. Як наголошувала Велика Палата Верховного Суду ще у 2021 році у справі № 910/11027/18, навіть формальне дотримання всіх процедур не звільняє посадову особу від відповідальності, якщо її рішення були очевидно необачними чи марнотратними.
Тут важливий момент щодо розподілу тягаря доказування. У деліктних зобов’язаннях діє презумпція вини заподіювача шкоди – це прямо випливає з частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України. Тож позивач має довести три речі: протиправність поведінки, наявність шкоди та причинний зв’язок. А от спростовувати власну вину – це вже обов’язок відповідача.
У цій справі це означає таке. Фонд повинен показати, що рішення кредитного комітету були невиправдано ризикованими. А члени комітету, своєю чергою, мають довести, що діяли в межах нормального господарського ризику, з належною обачністю і виключно в інтересах банку.
Верховний Суд наголосив: суди повинні були оцінити не лише формальний бік – чи дотримано процедуру скликання комітету, чи правильно оформлені протоколи. Значно важливіше – чи були ці рішення розумними по суті. Чи перевіряли члени комітету реальний фінансовий стан емітентів? Чи аналізували ринкову вартість цінних паперів, які брали в заставу? Чи усвідомлювали вони ризики концентрації кредитного портфеля на компаніях із сумнівною репутацією?
Жодне з цих питань не отримало відповіді ані в рішенні першої інстанції, ані в постанові апеляції. Саме тому Верховний Суд визнав обидва судові акти незаконними й необґрунтованими та скасував їх, а справу знову направив на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Чесно кажучи, ситуація, коли суди двічі поспіль ігнорують прямі вказівки касації, трапляється не так часто. І це, мабуть, найтривожніший сигнал у всій цій історії. Адже без якісного судового контролю за діяльністю посадових осіб банківських установ сама ідея відповідальності за ризикові рішення втрачає будь-який практичний сенс.
Колегія суддів чітко окреслила орієнтири для нового розгляду: дослідити всі без винятку докази, надані обома сторонами; надати правову оцінку кожному рішенню кредитного комітету окремо; проаналізувати фінансовий стан контрагентів та емітентів на момент укладення угод; з’ясувати, чи відповідали дії відповідачів критеріям добросовісності та розумності. І головне – пам’ятати: відповідальність членів кредитного комітету не знімається лише тому, що вони формально дотрималися внутрішніх процедур банку.
