Уявіть ситуацію: квартири, які ви вважаєте своєю спільною власністю, раптово опиняються у розпорядженні військової структури. Ви подаєте позов, а паралельно просите суд накласти арешт на нерухомість – тобто вжити забезпечення позову. Логічно? На перший погляд, так. Але в умовах воєнного стану працюють зовсім інші правила.
Саме така історія сталася з позивачкою у справі №911/3162/24, яку нещодавно розглянув Верховний Суд. І рішення касаційної інстанції змушує інакше подивитися на те, як працює цей процесуальний інститут, коли майно вже вилучене для потреб держави.
Суть конфлікту: квартири, що «пішли» на оборону
Позивачка звернулася до Господарського суду Київської області з позовом до Головного управління розвідки Міністерства оборони України, свого колишнього чоловіка та ТОВ «СОФІЯ КЛАБ». Її вимоги були амбітними: визнати недійсним рішення про внесення 29 квартир до статутного капіталу товариства та витребувати ці квартири з чужого незаконного володіння назад у спільну сумісну власність подружжя.
Чому вона вважала квартири своїми? За час шлюбу її чоловік набув цю нерухомість, а за Сімейним кодексом України майно, нажите під час шлюбу, належить обом із подружжя – незалежно від того, на кого воно оформлене. Далі чоловік передав квартири до статутного капіталу ТОВ «СОФІЯ КЛАБ», а згодом – у жовтні 2022 року – ГУР МО примусово відчужило ці об’єкти для потреб оборони на підставі наказу №87 ДСК.
Коротше кажучи, квартири змінили власника двічі: спочатку потрапили до товариства, потім – до держави в особі військового відомства. І от позивачка вирішила повернути їх через суд.
Навіщо потрібен цей правовий інструмент
Але перед тим як розбирати саму справу по суті, вона подала заяву про забезпечення позову. Якщо говорити просто – це запобіжник. Ви просите суд тимчасово «заморозити» спірне майно або заборонити відповідачу вчиняти з ним певні дії. Логіка тут зрозуміла: поки триває судовий розгляд, майно можуть продати, подарувати, передати далі по ланцюжку – і тоді виграний позов перетвориться на папірець, який неможливо виконати.
Стаття 136 Господарського процесуального кодексу України дозволяє вживати заходи забезпечення позову, якщо без них виконання майбутнього рішення стане складним або взагалі неможливим. А стаття 137 того ж Кодексу наводить перелік таких заходів – серед них і арешт майна, і заборона реєстраційних дій.
Позивачка просила суд накласти арешт на всі 29 квартир, заборонити державним реєстраторам вносити будь-які зміни щодо цих об’єктів до реєстру, а також заборонити ГУР вселяти чи виселяти людей і проводити ремонтні роботи. І ось тут починається найцікавіше.
Перша інстанція сказала «так»
Господарський суд Київської області 19 листопада 2025 року задовольнив заяву повністю. Аргументація була класичною: позивачка довела, що спірне майно можуть передати далі – вона навіть надала роздруківки рішень Борщагівської сільради про готовність прийняти квартири в комунальну власність. Отже, невжиття заходів справді могло унеможливити виконання рішення. Суд також визнав обрані заходи співмірними – мовляв, арешт не позбавляє ГУР права користуватися квартирами, а лише блокує їх відчуження.
Здавалося б, справедливе рішення. Але далі втрутився апеляційний суд.
Апеляція: коли закон каже «ні»
Північний апеляційний господарський суд у квітні 2026 року скасував ухвалу першої інстанції та відмовив у забезпеченні позову. Причина? Частина п’ятнадцята статті 137 Господарського процесуального кодексу України. Ця норма звучить категорично: не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішень про примусове відчуження майна під час воєнного стану, прийнятих відповідно до Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану».
Простими словами: якщо майно вже вилучене для потреб оборони за спеціальною воєнною процедурою, суд не може заблокувати це рішення через інститут забезпечення позову. І це не випадковість, а свідома позиція законодавця.
Апеляційний суд встановив, що квартири були примусово відчужені саме за цим Законом – наказом ГУР від 26 жовтня 2022 року. Більше того, вже є рішення Господарського суду Київської області у справі №911/592/23, яким ТОВ «СОФІЯ КЛАБ» відмовили в оскарженні цього ж наказу про примусове відчуження.
Що сказав Верховний Суд
Верховний Суд розглянув касаційну скаргу позивачки і повністю погодився з апеляцією. Логіка проста: частина п’ятнадцята статті 137 ГПК України – це пряма заборона, і вона не залишає простору для маневру. Якщо майно вилучене через процедуру примусового відчуження під час воєнного стану, забезпечення позову у вигляді арешту таких об’єктів неможливе.
Позивачка намагалася апелювати до загальних принципів: мовляв, її позов майновий, заходи співмірні, а ризик відчуження – реальний. Але спеціальна норма переважила загальні міркування. Суд також відхилив технічний аргумент про пропуск ГУР строку на апеляційне оскарження – з’ясувалося, що апеляційна скарга була подана вчасно.
Крім того, Верховний Суд нагадав базові критерії, за якими оцінюється необхідність забезпечення позову: розумність, обґрунтованість, адекватність, співмірність, збалансованість інтересів сторін, зв’язок між заходом і предметом позову, імовірність утруднення виконання рішення. Але навіть якщо всі ці критерії дотримані, пряма законодавча заборона – а саме вона міститься у Законі України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» – ставить хрест на можливості вжиття заходів.
Про що варто пам’ятати
Ця справа – яскрава ілюстрація того, як воєнний стан змінює звичні правові механізми. Інститут забезпечення позову, який у мирний час є надійним інструментом захисту, під час війни наштовхується на жорсткі обмеження, коли йдеться про майно, вилучене для оборонних потреб.
І ще один важливий нюанс: заборона стосується саме забезпечення позову, а не самого позову. Справа №911/3162/24 продовжує розглядатися по суті – тобто шанс повернути майно через суд у позивачки залишається. Просто на час розгляду вона не може розраховувати на «заморозку» спірних квартир.
Історія також нагадує: коли майно проходить через ланцюжок із кількох передач – від подружжя до товариства, від товариства до держави – правова картина стрімко ускладнюється. І кожна наступна ланка додає нові обмеження для тих, хто намагається це майно повернути.
