Коли кидання гранати – це замах на вбивство, а не просто спосіб налякати? Верховний Суд нещодавно відповів на це питання у справі, що сколихнула Київщину. Історія почалася з давньої неприязні між двома чоловіками, а закінчилася вибухом на сусідському подвір’ї та вироком – 11 років позбавлення волі.
Що сталося того жовтневого дня
15 жовтня 2022 року раніше судимий чоловік приїхав до помешкання свого давнього недруга. Приїхав не з порожніми руками – в автомобілі Mercedes-Benz він віз бойову гранату Ф-1. Ту саму «лимонку», знайому багатьом хіба що з фільмів: 600 грамів ваги, 60 грамів тротилу всередині, до трьох сотень осколків і радіус ураження аж до 200 метрів.
Ще в салоні авто чоловік висмикнув чеку – простіше кажучи, привів гранату в бойову готовність. Після цього зайшов через відчинені ворота на чуже подвір’я, де в той момент перебували господар зі співмешканкою. Побачивши непроханого гостя з гранатою в руці, обоє кинулися тікати. Чоловік побіг за господарем і приблизно о 13:12 метнув гранату йому вслід.
А далі все вирішив випадок. Потерпілий різко змінив напрямок руху і впав на землю. Граната перелетіла через сітчастий паркан, розірвалася на сусідському подвір’ї й поранила жінку, яка там перебувала. Осколками їй посікло праве передпліччя, побило вікна, двері, пошкодило майно. Сам нападник одразу втік.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Яготинський районний суд Київської області вироком від 12 січня 2024 року визнав чоловіка винним одразу за трьома статтями Кримінального кодексу України. Перша і найтяжча – замах на вбивство, вчинений способом, небезпечним для життя багатьох осіб (ч. 2 ст. 15, п. 5 ч. 2 ст. 115 КК). Друга – незаконне поводження з вибуховим пристроєм за ч. 1 ст. 263 КК. І третя – незаконне проникнення до чужого володіння за ч. 1 ст. 162 КК.
Суд призначив 10 років позбавлення волі за замах на вбивство, 4 роки за гранату та 1 рік обмеження волі за проникнення. Шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим вийшло 10 років. Але це ще не все.
Річ у тім, що кількома роками раніше цей же чоловік отримав умовний строк за іншим вироком – за ч. 1 ст. 129 Кримінального кодексу України (погроза вбивством). Суд застосував статті 71 та 78 КК, приєднавши невідбуту частину попереднього покарання. Остаточний строк склав 11 років позбавлення волі. Київський апеляційний суд у вересні 2024-го залишив усе без змін.
Головна інтрига: чи був умисел на вбивство?
Захисник подав касаційну скаргу до Верховного Суду, і в ній прозвучав украй цікавий аргумент. Мовляв, замах на вбивство може відбутися лише тоді, коли винний має прямий, чітко визначений умисел на позбавлення життя. Тобто не просто «припускає можливість смерті», а свідомо її бажає.
А тут, наполягав адвокат, умисел був неконкретизований. Інакше кажучи, кидаючи гранату, підзахисний допускав будь-які наслідки – від переляку до загибелі, але не мав твердого наміру саме вбити. На користь цієї версії наводилися такі міркування: потерпілий узагалі не отримав жодних ушкоджень, а нападник припинив переслідування відразу після кидка і втік.
Логіка захисту тут проста. Якщо умисел неконкретизований, то й відповідати можна лише за фактично заподіяні наслідки. Потерпілий не постраждав – значить, немає і замаху на вбивство. Звучить майже переконливо, правда?
Другий аргумент: а чи була небезпека для багатьох?
І це ще не все. Пункт 5 частини 2 статті 115 Кримінального кодексу України карає за вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб. Але є нюанс: ця небезпека має бути об’єктивно реальною, а не уявною.
Захисник послався на постанову Верховного Суду України від 24 січня 2013 року у справі № 5-26кс12. У тій справі суд визнав: якщо на місці події сторонніх осіб немає, то немає й кваліфікуючої ознаки «небезпека для багатьох». А що у нашому випадку? Потерпілий відбіг на пристойну відстань, співмешканка стояла позаду нападника, більше нікого на подвір’ї не було. Виходить, реальної загрози для інших людей – нуль.
Що сказав Верховний Суд
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду відхилила ці доводи. І знаєте, чому?
Сама зброя злочину говорить про наміри красномовніше за будь-які слова. Граната Ф-1 – це бойовий вибуховий пристрій, призначений для знищення живої сили. Триста осколків, двісті метрів радіусу ураження. Той, хто кидає таку річ у бік людини, не може не усвідомлювати: він робить усе, аби ця людина загинула.
Тепер щодо «небезпеки для багатьох». Суд наголосив: подвір’я приватного будинку в житловому секторі, де перебувають люди – це вам не безлюдний полігон. Вибух гранати в таких умовах за визначенням створює ризик для всіх, хто може опинитися поруч. І справді, постраждала сусідка – жінка отримала осколкове поранення. Тож реальність небезпеки підтверджена не теоретично, а цілком конкретними наслідками.
Посилання на практику 2013 року Суд визнав нерелевантним. Там ішлося про прицільну стрільбу з пістолета-кулемета, коли винний достеменно знав, що перед ним лише потерпілий і ніхто інший. А тут – хаотичний кидок гранати в житловому кварталі. Зовсім інша картина.
Пара слів про доказову базу
Чесно кажучи, із доказами у цій справі все було більш ніж переконливо. Свідчення потерпілих та свідків, записи камер відеоспостереження, протоколи обшуку автомобіля – там знайшли заглушки від корпусів гранат Ф-1 і запобіжну чеку. Експертиза підтвердила: металеві фрагменти з місця вибуху є залишками оборонної осколкової гранати Ф-1, на них виявлено тротил. А на одній із заглушок знайшли біологічні сліди, що збігаються з генетичними ознаками обвинуваченого.
Сам засуджений, до слова, не заперечував, що кинув гранату. Його версія: хотів лише «покарати» потерпілого, а не вбити. Але між «покарати» і шпурнути бойову гранату – прірва, через яку суд цілком очікувано не став перестрибувати.
2 квітня 2026 року Верховний Суд постановив: вирок Яготинського районного суду та ухвала Київського апеляційного суду залишаються без змін, касаційна скарга захисту – без задоволення. 11 років позбавлення волі, остаточно.
Ця справа добре показує, як суд оцінює не лише формальні аргументи сторін, а й саму суть учинених дій. Коли людина бере бойову гранату, висмикує чеку, вдирається на чуже подвір’я і жбурляє її у бік людей – жодні розмови про «неконкретизований умисел» не спрацьовують. Бо є речі, що говорять самі за себе.
