Чи можна уникнути відповідальності за зберігання зброї без дозволу, якщо ви допомагаєте військовим? Здавалося б, у час війни логіка підказує: так. Але реальна судова практика виявилася складнішою. 31 березня 2026 року Верховний Суд поставив крапку у справі, де мешканець Тернопільщини налаштовував гвинтівки для ЗСУ, а натомість отримав обвинувальний вирок. Історія ця – не про байдужість суддів до потреб фронту, а про те, як працюють межі статті 43-1 Кримінального кодексу.
Що сталося насправді
Уявіть собі звичайний будинок у смт Велика Березовиця Тернопільської області. Його господар – чоловік, який професійно займається налаштуванням зброї. До нього звертаються знайомі, приносять гвинтівки, просять відрегулювати оптику, привести механізми до ладу. Хтось планує передати зброю військовим, хтось сам служить.
Протягом кількох місяців – від жовтня 2022-го до березня 2023 року – у цьому будинку опинилися чотири одиниці нарізної вогнепальної зброї: мисливська гвинтівка «CZ 550», дві комбіновані рушниці («SIMSON SUHL» та «FORTUNA-SUHL») і гвинтівка «REMINGTON MODEL 700» калібру .308 Win. Зброю залишили троє різних людей – власники, за якими вона була офіційно зареєстрована.
Але 6 березня 2023 року до будинку прийшли з обшуком. Усю зброю вилучили, а господаря звинуватили за ч. 1 ст. 263 КК – незаконне придбання та зберігання вогнепальної зброї без передбаченого законом дозволу.
Тут важливий момент: чоловік справді не мав дозволу на зберігання цієї зброї. Вона належала іншим людям. І хоча власники передали її добровільно, сам факт перебування чужих гвинтівок у будинку без відповідних документів формально утворював склад злочину.
Несподіваний поворот: суд першої інстанції виправдовує
Тернопільський міськрайонний суд у квітні 2025 року ухвалив виправдувальний вирок. Логіка була такою: так, формально дії підпадають під ст. 263 КК. Але ж чоловік діяв не заради власної вигоди чи зі злочинними намірами. Він налаштовував зброю для військових, які стримують російську агресію. Тобто, на думку місцевого суду, мала місце крайня необхідність – стан, за якого особа не підлягає кримінальній відповідальності.
Ключовим аргументом стала ст. 43-1 КК. Це норма, яку часто називають «бойовим імунітетом». Вона передбачає: діяння не вважається кримінальним правопорушенням, якщо воно було безпосередньо спрямоване на відсіч та стримування збройної агресії. Місцевий суд вирішив, що налаштування зброї для ЗСУ – це саме те, що охоплюється цією статтею.
Апеляція скасовує виправдання
Прокурор із таким підходом не погодився. Апеляційний суд у червні 2025 року скасував виправдувальний вирок і ухвалив новий: визнав чоловіка винним. Щоправда, застосував ст. 69 КК і призначив покарання нижче від найнижчої межі – штраф у розмірі 850 гривень.
Чому апеляція не погодилася з крайньою необхідністю? Суд звернув увагу на кілька красномовних деталей.
По-перше, один зі свідків – кадровий військовослужбовець, який і так забезпечений табельною зброєю. По-друге, інший свідок залишив гвинтівку ще в жовтні 2022 року і не забирав її близько шести місяців – і лише в суді заявив про намір передати зброю ЗСУ. По-третє, третій свідок отримав дозвіл на зброю аж 9 березня 2023 року – тобто вже після обшуку. Виходить, що коли він залишав рушниці, то й сам не мав права ними користуватися.
І найголовніше: на момент обшуку жодна з чотирьох гвинтівок не була налаштована до робочого стану. Ті самі свідки, які нібито планували передати зброю військовим, не змогли в суді чітко пояснити, як саме вони збиралися це зробити.
Що сказав Верховний Суд
Захисник подав касаційну скаргу. Його головний аргумент: дії підзахисного повністю охоплюються ст. 43-1 КК, адже той допомагав армії під час війни. А отже, немає обов’язкової ознаки злочину – суспільної небезпечності.
Верховний Суд із цим не погодився. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду чітко розставила акценти.
Ст. 43-1 КК звільняє від відповідальності лише тоді, коли дії особи були безпосередньо спрямовані на відсіч агресії – і йдеться про усунення конкретної, реально існуючої загрози. А на території Тернопільської області активні бойові дії не велися. Тож навіть якщо припустити, що зброю справді готували для передачі підрозділам ЗСУ, сама ситуація не відповідала обстановці безпосередньої відсічі агресії.
Іншими словами: крайня необхідність – це коли небезпека вже тут, поруч, і ви дієте, щоб її усунути. А не коли ви готуєтеся до можливої допомоги в майбутньому, нехай навіть із найкращими намірами.
Окремо Суд розглянув і процесуальні аргументи захисту – про нібито незаконний склад апеляційного суду через порушення строків передачі справи. Тут позиція була прагматичною: сторона захисту мала право заявити відвід суддям, але не скористалася ним. Отже, сумнівів у неупередженості суду на тому етапі не виникало.
Де проходить межа
Ця справа цікава саме тим, як Верховний Суд окреслив межі застосування ст. 43-1 КК. Суд не заперечував суспільної корисності роботи, яку виконував засуджений – налаштування зброї для військових підрозділів. Але саме по собі зберігання зброї без дозволу, за відсутності прямої загрози, не підпадає під «бойовий імунітет».
Ключове слово тут – безпосередність. Закон вимагає прямого зв’язку між діями особи та відсіччю агресії. Якщо такого зв’язку немає – працюють загальні правила.
Крім того, апеляційний суд відхилив і вимогу про закриття провадження через закінчення строків досудового розслідування (п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК). Як з’ясувалося, обвинувальний акт надійшов до суду в межах двомісячного строку з дня повідомлення про підозру – жодних порушень тут не було.
Що в сухому залишку? Якщо ви допомагаєте військовим зі зброєю, але не маєте на неї дозволу – сама лише благородна мета не звільняє від кримінальної відповідальності. Формальні вимоги закону продовжують діяти навіть під час війни. І хоча в цій справі суд призначив мінімальний штраф, прецедент створено: ст. 43-1 КК не є універсальною індульгенцією, а її застосування вимагає конкретних доказів безпосередньої загрози, яку особа усувала своїми діями.
