Уявіть: ви – власник або постійний користувач земельної ділянки, а на ній розташоване чуже майно. Наприклад, залізнична колія, якою користується сусіднє підприємство. Договору немає, плати за користування вашою землею – теж. Знайома картина? Саме така ситуація стала предметом розгляду у справі № 918/302/21, де Верховний Суд остаточно розставив крапки над «і» в питанні встановлення земельного сервітуту.
Давайте розберемо цю історію детально – без зайвої юридичної складності, але з усіма важливими нюансами.
Про що взагалі сперечалися
АТ «Українська залізниця» володіє на праві постійного користування земельною ділянкою площею понад 12 гектарів у Здолбунівському районі Рівненської області. Частину цієї ділянки – 0,5750 га – займають під’їзні залізничні колії, що належать ТОВ «Волинь-шифер».
Колись між сторонами діяв договір про земельний сервітут. Він закінчився ще у квітні 2018 року. Проте колії нікуди не поділися – вони й далі стояли на землі залізниці. А от нового договору сторони укласти не змогли. Головний камінь спотикання – ціна.
Залізниця запропонувала плату в розмірі 19 707,78 грн на місяць (з ПДВ), посилаючись на власний внутрішній Порядок, який передбачав ставку 12% від нормативної грошової оцінки. «Волинь-шифер» таку ціну категорично не влаштувала. Тож залізниця пішла до суду.
Хто може вимагати встановлення земельного сервітуту
Одне з ключових питань, яке порушив відповідач у касаційній скарзі: чи може власник земельної ділянки вимагати встановлення сервітуту щодо своєї ж землі? І чи це взагалі ефективний спосіб захисту?
Позиція Верховного Суду тут однозначна. І власник, і землекористувач мають таке саме право звертатися до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і особа, якій потрібен доступ до чужої ділянки. Логіка проста: якщо на вашій землі знаходиться чуже майно, а його власник відмовляється домовлятися – іншого шляху врегулювати ситуацію просто немає.
Колегія суддів наголосила: потреба в такому позові з боку власника землі викликана необхідністю впорядкувати фактичне користування ділянкою, забезпечити найменш обтяжливий для нього спосіб такого користування та – що важливо – отримати компенсацію.
Як суди визначали плату за сервітут
Це, мабуть, найцікавіша частина справи. Залізниця наполягала на 12% від нормативної грошової оцінки землі. Суди першої та апеляційної інстанцій визнали такий підхід необґрунтованим.
Чому? Річ у тім, що на законодавчому рівні механізм визначення плати за земельний сервітут не врегульований. Єдиний акт, який регулює плату за землю, – Податковий кодекс України. А внутрішній Порядок залізниці, на підставі якого розрахували 12%, не є нормативно-правовим актом.
Суди пішли від зворотного: оскільки «Укрзалізниця» – суб’єкт господарювання державної форми власності, вона сплачує земельний податок за ставкою не більше 3% від нормативної грошової оцінки. Плата за сервітут має компенсаційний характер – вона покликана відшкодувати витрати власника, а не приносити йому надприбутки. Тому її розмір не може перевищувати фактичні витрати на сплату земельного податку.
Отже, суди встановили плату на рівні 3% – 4 105,79 грн на місяць. До речі, саме такий розмір плати фактично пропонував і сам відповідач, коли раніше звертався до залізниці з проханням укласти новий договір.
Верховний Суд із таким підходом погодився і залишив рішення без змін.
Що з судовими витратами
Додаткове рішення суду першої інстанції щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу – ще один цікавий поворот. Суд першої інстанції стягнув із залізниці 20 000 грн витрат на адвоката, понесених відповідачем. Апеляція це рішення підтримала.
Але Верховний Суд звернув увагу на суттєву процесуальну помилку. Річ у тім, що ТОВ «Волинь-шифер» заявляло до відшкодування витрати, понесені не лише під час повторного розгляду в суді першої інстанції, а й під час апеляційного та касаційного перегляду. Загальна сума – 106 000 грн, із яких товариство просило стягнути половину.
Проте суди оцінили лише витрати, пов’язані з розглядом справи в місцевому господарському суді. Витрати на апеляцію та касацію залишилися поза увагою. Верховний Суд визнав це передчасним і направив справу на новий розгляд саме в частині розподілу судових витрат. Тепер суду першої інстанції доведеться оцінити всі заявлені витрати комплексно.
Практичний висновок для бізнесу
Ця справа – чудовий приклад того, як працює інститут земельного сервітуту на практиці. Якщо на вашій земельній ділянці опинилося чуже майно, не поспішайте погоджуватися на будь-які умови. І водночас не встановлюйте явно завищену плату без належного економічного обґрунтування.
Ключовий орієнтир для суду – це компенсаційний характер плати за земельний сервітут. У випадку з державними чи комунальними підприємствами, які сплачують земельний податок за зниженою ставкою, розмір плати за сервітут логічно прив’язаний саме до цієї ставки. Але сторони завжди можуть домовитися про інший розмір – добровільно, без суду.
І ще один важливий момент: якщо справа пройшла кілька кіл судового розгляду, не забувайте заявляти до відшкодування витрати на правову допомогу за всіма інстанціями. Остаточний розподіл таких витрат здійснює той суд, який ухвалює фінальне рішення. Про це тепер є чітка позиція Верховного Суду.
