Коли у кримінальній справі лунає слово «провокація злочину», судді опиняються перед непростим завданням: відділити справжній злочинний намір від штучно створеного правоохоронцями. Саме це стало центральною інтригою у справі №295/7911/18, де Касаційний кримінальний суд Верховного Суду 7 липня 2026 року поставив остаточну крапку.
Фабула справи доволі життєва. У квітні 2018 року чоловік прийшов до службового кабінету тимчасово виконуючого обов’язки начальника відділу безпеки дорожнього руху Управління патрульної поліції в Житомирській області та поклав на стіл 5000 гривень. Гроші призначалися за те, щоб поліція «закрила очі» на незаконну торгівлю пальним на трасі поблизу сіл Болярка, Березівка та Василівка. А також – на розміщення машин із порушенням правил дорожнього руху.
Богунський районний суд м. Житомира визнав чоловіка винним за частиною 3 статті 369 Кримінального кодексу України – надання неправомірної вигоди службовій особі, яка займає відповідальне становище. Вирок – 4 роки позбавлення волі без конфіскації майна. Апеляційний суд залишив це рішення без змін, після чого захист пішов до касації.
Головний козир адвоката – провокація злочину. Мовляв, поліцейські самі підштовхнули його підзахисного до передачі грошей, без чого той ніколи б не порушив закон. І це не просто голослівна заява: захист посилався на конкретні факти. Рапорт інспектора від 20 березня 2018 року, телефонні дзвінки 23 березня, 3 та 4 квітня – ініціатором яких, за версією адвоката, виступав саме поліцейський. Плюс свідчення трьох осіб про психологічний тиск і вимагання грошей.
Але як саме суди мають перевіряти заяви про провокацію злочину? Тут важливий момент: Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) давно виробив чіткі критерії. Найвідоміші з них сформульовані у справах «Раманаускас проти Литви» та «Бурак Хун проти Туреччини». Суть зводиться до кількох запитань. Чи були в поліції об’єктивні підозри щодо причетності особи до кримінальної діяльності? Чи не було розслідування надто активним – таким, що фактично створило злочин? І чи не зазнавала особа тиску, якому неможливо було протистояти?
Верховний Суд підійшов до аналізу системно. Замість того щоб оцінювати лише момент передачі грошей, він занурився у передісторію фігуранта. І картина склалася зовсім не така, яку малював захист.
По-перше, з’ясувалося, що чоловік нелегально торгував дизельним пальним на міжнародній трасі протягом 10-17 років. Про це свідчили навіть показання його власної дружини. Сімнадцять років нелегального бізнесу – це не випадковий епізод, а сформована «бізнес-модель» із відпрацьованими механізмами уникнення відповідальності.
По-друге, під час першого контакту з поліцейськими 16 березня 2018 року на автодорозі Київ-Чоп саме засуджений проявив ініціативу. Він назвався «старшим групи», запитав про можливість продовження торгівлі без документів і наполегливо вимагав зустрічі з керівництвом патрульної поліції. Перший імпульс до корупційного діалогу виходив не від правоохоронців.
І нарешті, найпромовистіша деталь. У протоколі негласних слідчих дій зафіксовано фразу самого засудженого: «і раніше таку допомогу носили у райвідділ». Оцініть іронію – людина, яка роками практикувала корупційні схеми, тепер заявляє, що її спровокували.
Верховний Суд зробив чіткий акцент: для особи з таким багаторічним досвідом позаправового існування контакт із поліцією був не шоковим стресом, а прогнозованим ризиком. Корупційний варіант вирішення проблеми – це частина звичної моделі поведінки, а не ідея, яку поліцейські «імплантували» у свідомість під час оперативного експерименту.
Крім провокації, захист намагався оскаржити й інші аспекти справи. Наприклад, що посадова особа, якій передали гроші, нібито не займала відповідального становища, а отже, кваліфікація за частиною 3 статті 369 Кримінального кодексу України є помилковою. Але тут спрацював принцип процесуальної добросовісності. У суді першої інстанції сторона захисту взагалі не ставила під сумнів статус посадовця. В апеляційній скарзі – теж мовчання. А коли справа дійшла до касації, раптом виявилося, що це «критична помилка».
Суд нагадав просту істину: відповідно до статті 404 Кримінального процесуального кодексу України, апеляція розглядає справу в межах поданої скарги. Якщо сторона не порушила питання вчасно, касаційна інстанція не зобов’язана рятувати ситуацію заднім числом. До речі, навіть по суті цей аргумент виявився сумнівним. Примітка 2 до статті 368 КК прямо каже: посада керівника структурного підрозділу органу державної влади вже свідчить про відповідальне становище службової особи. А територіальне управління Департаменту патрульної поліції – це саме такий підрозділ.
Були й процесуальні претензії: мовляв, апеляційний суд розглянув справу без засудженого та його захисника, чим порушив право на захист. Але деталі цієї історії малюють геть іншу картину. Засуджений виїхав до Польщі й неодноразово письмово просив проводити розгляд без нього. Його адвокат протягом більш ніж двох років систематично не з’являлася на засідання, посилаючись на воєнний стан.
Апеляційний суд пропонував відеоконференцію, надсилав офіційні листи-роз’яснення, навіть звертався до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Житомирської області. Жодної реакції. У такій ситуації, погодьтеся, суд не може перетворюватися на заручника чиєїсь процесуальної пасивності. Право на захист не означає право на нескінченне затягування процесу.
Зміна складу суду після виходу одного з суддів у відставку також не стала фатальною помилкою. Стаття 319 Кримінального процесуального кодексу України дозволяє продовжити розгляд без початку «з чистого аркуша», якщо новий суддя ознайомився з матеріалами, а сторони не наполягають на повторенні всіх процедур. Нова суддя підтвердила, що вивчила хід провадження й аудіозаписи, а сторона обвинувачення не заперечувала. Сторона захисту була відсутня через власну поведінку, описану вище.
Чесно кажучи, рішення, де Верховний Суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги, так само цінні для розуміння права, як і рішення про скасування вироків. Вони окреслюють межі допустимого – і для правоохоронців, і для тих, хто намагається прикритися аргументом про провокацію злочину, маючи за плечима багаторічний досвід нелегальної діяльності. Якщо людина роками жила за принципом «домовитися можна про все», посилатися на раптову вразливість перед спокусою вже запізно.
