Фраудаторний правочин – це угода, яка укладається на шкоду кредиторам, і саме з таким випадком зіткнувся Верховний Суд у справі №902/90/21(902/643/25). Уявіть: компанія-банкрут продає автомобіль Volkswagen Amarok за… 20 000 гривень при ринковій вартості у 540 370 гривень. Різниця – у 27 разів. Такі оборудки в межах банкрутства трапляються частіше, ніж хотілося б, і саме для боротьби з ними законодавство передбачає спеціальний механізм.
Що сталося і чому це важливо
ТОВ «Конкорд», перебуваючи у процедурі банкрутства, у липні 2018 року продало належний йому автомобіль Volkswagen Amarok 2012 року випуску. Ціна продажу склала 20 000 грн. Трохи згодом експертиза встановила: ринкова вартість цього авто на момент відчуження становила 540 370 грн. Простіше кажучи, актив вивели за безцінь.
Автомобіль пройшов через ланцюг перереєстрацій – спочатку на громадянина ОСОБА_2, потім ще на трьох осіб. Повернути майно в натурі стало неможливо. Арбітражний керуючий подав позов про визнання договору недійсним і стягнення 1 129 257,97 грн солідарно з трьох відповідачів: покупця ОСОБА_2, компанії-посередника ТОВ «Юнітрал» та засновника ТОВ «Конкорд» – ОСОБА_1.
Що вирішили суди першої та апеляційної інстанцій
Господарський суд Вінницької області, а згодом і Північно-західний апеляційний господарський суд, дійшли цікавих висновків. Договір купівлі-продажу визнали недійсним – тут усе логічно, адже він мав усі ознаки фраудаторного правочину. Сторони діяли недобросовісно, зловживали правами, а головне – боржник позбувся цінного активу без жодної розумної ділової мети.
З покупця ОСОБА_2 стягнули 520 370 грн – різницю між ринковою вартістю авто (540 370 грн) і фактично сплаченими 20 000 грн. Підставою для такого рішення стала частина третя статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства: якщо повернути майно в натурі неможливо, сторона зобов’язана відшкодувати його вартість за ринковими цінами на момент вчинення правочину.
А от у позові до засновника ОСОБА_1 суди відмовили. І ось тут – найцікавіше.
Чому засновник уникнув відповідальності
Позивач намагався притягнути ОСОБА_1 до субсидіарної відповідальності на підставі частини п’ятої статті 42 КУзПБ. Логіка була такою: засновник брав участь у прийнятті рішення про продаж автомобіля, а отже, має відповідати за завдані боржнику збитки.
Але суди звернули увагу на важливу деталь. Так, 25 серпня 2017 року відбулися позачергові загальні збори учасників ТОВ «Конкорд», оформлені протоколом №42-а, де ОСОБА_1 головував і де прийняли рішення про продаж автомобіля за залишковою вартістю. Проте саме відчуження авто відбулося майже через рік – 24 липня 2018 року. І відбулося воно не на підставі того протоколу, а на підставі наказу генерального директора №203 від 11 липня 2018 року.
Ключовий момент: у наказі не було жодного посилання на протокол №42-а. Тобто формально-юридичний ланцюжок між рішенням засновника і фактичним продажем авто виявився розірваним.
Верховний Суд підтримав цю позицію. Колегія суддів наголосила: для притягнення до субсидіарної відповідальності потрібен безпосередній причинно-наслідковий зв’язок між діями особи та завданою шкодою. Самого факту участі в зборах недостатньо – тим паче, коли рішення зборів згодом не використовувалося як підстава для відчуження майна.
До речі, суди також врахували, що позивач не надав жодних доказів протиправних дій чи бездіяльності ОСОБА_1, безпосередньо пов’язаних із предметом спору. Без таких доказів засновник просто не може вважатися належним відповідачем.
Про 3% річних та інфляційні втрати – чому відмовили
Друга частина спору стосувалася стягнення 484 515,01 грн трьох процентів річних та 104 372,96 грн інфляційних втрат. Позивач розраховував ці суми за період з моменту укладення договору.
Верховний Суд пояснив: обов’язок повернути майно (або відшкодувати його вартість) за оспорюваним правочином виникає не в момент його укладення, а з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання такого правочину недійсним.
Чому так? Працює презумпція правомірності правочину, закріплена у статті 204 Цивільного кодексу України. Доки суд не визнав договір недійсним, він вважається законним. Відповідно, до цього моменту в покупця не виникало обов’язку повертати майно – а отже, не було й прострочення грошового зобов’язання. А без прострочення неможливо застосувати статтю 625 ЦК України, яка передбачає стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних.
Це важливе розмежування, яке варто запам’ятати. Якби правочин був нікчемним (тобто недійсним в силу закону, без потреби судового рішення) – обов’язок повернути майно виникав би одразу після його отримання. Але оспорюваний правочин – інша історія: тут потрібне судове рішення, яке набрало законної сили.
Що це означає на практиці
Постанова Верховного Суду у справі №902/90/21(902/643/25) дає кілька корисних орієнтирів для тих, хто стикається з подібними ситуаціями.
По-перше, самого статусу засновника недостатньо для притягнення до субсидіарної відповідальності за фраудаторний правочин. Потрібно довести, що саме його дії (чи бездіяльність) безпосередньо призвели до виведення активів. Рішення загальних зборів, яке згодом не було реалізоване, не створює автоматичного зв’язку з подальшим відчуженням майна.
По-друге, нарахування 3% річних та інфляційних втрат на суму, що підлягає поверненню за недійсним оспорюваним правочином, можливе лише з дати набрання законної сили судовим рішенням. Не раніше.
По-третє, якщо ви плануєте подавати позов про визнання правочину недійсним у межах справи про банкрутство, уважно обирайте відповідачів. Кожен із них має бути належним – тобто особою, за рахунок якої реально можна задовольнити позовні вимоги. Якщо доказів протиправної поведінки конкретної особи немає – суд відмовить у позові саме до неї, навіть якщо загалом правочин визнають недійсним.
Кодекс України з процедур банкрутства у статті 42 містить потужний інструментарій для повернення активів боржника, зокрема через визнання фраудаторних правочинів недійсними. Але, як показує ця справа, його застосування потребує ретельного аналізу всіх обставин і правильного визначення кола відповідальних осіб.
