Виправдувальний вирок за ст. 336 КК України – явище не те щоб рідкісне, але кожне таке рішення варте уваги. Широківський районний суд Дніпропетровської області у березні 2026 року виправдав чоловіка, якого обвинувачували в ухиленні від мобілізації. Не тому що він мав якісь особливі права. А тому що повістки, за якими його мали притягнути до відповідальності, виявилися юридично недійсними.
Давайте розберемося, як таке взагалі можливо.
Хто і в чому обвинувачувався
Обвинувачений – мешканець смт. Широке, електромонтер на “Арселор Міттал Кривий Ріг”, член релігійної організації “Свідки Єгови” з дитинства. Він не заперечував сам факт отримання повісток і не заперечував, що не з’явився на збірний пункт. Але пояснював: релігійні переконання не дозволяють йому брати зброю до рук і проходити військову службу.
Стаття 336 КК України – це якраз про ухилення від призову на військову службу під час мобілізації в особливий період. Суб’єктом злочину є військовозобов’язаний або резервіст. Суб’єктивна сторона – прямий умисел: людина усвідомлює, що робить, і бажає саме такого результату. Тобто обвинувачення мало довести, що чоловік свідомо і навмисно ухилявся від призову.
Але суд зосередився на іншому питанні – чи були повістки взагалі дійсними.
Перша повістка: вручена після того, як уже запізно
17 лютого 2025 року військовослужбовці вручили обвинуваченому бойову повістку. В ній значилося: з’явитися о 10:30 того ж дня. Здавалося б, все чітко.
Але є нюанс – і суд його зафіксував на підставі відеозапису. Повістку фактично вручили після 11:34 того ж дня. Тобто на момент вручення час явки вже минув.
Суд зробив логічний висновок: документ із зобов’язальним характером, строк дії якого вже сплив, не може породжувати юридичних наслідків. Людину не можна притягнути до відповідальності за невиконання зобов’язання, яке вона фізично не могла виконати – адже момент явки настав раніше, ніж їй повістку взагалі вручили.
Додаткова деталь: у розписці вже були заздалегідь проставлені час і дата отримання – “10:20 17.02.2025”. Самого обвинуваченого попросили лише розписатися. Це суперечить самій суті розписки – дату й час отримання мала фіксувати особа, яка документ отримує, а не та, що вручає.
Друга повістка: оголошена після закінчення строку і без потрібних реквізитів
З другою повісткою – від 4 березня 2025 року – ситуація ще цікавіша.
Її фактично не вручали. Військовослужбовець просто зачитав зміст вголос при відеозаписі. Але і тут – з запізненням. За наказом начальника РТЦК та СП, шикування команди для відправки призначалося на 14:10. А оповіщення відбулося о 15:46. Знову той самий прийом: строк дії повістки сплив до моменту, коли людину про неї повідомили.
Але це ще не все. Частина 3 статті 22 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” чітко визначає, що повинна містити повістка:
- прізвище, ім’я, по батькові та дата народження особи;
- найменування ТЦКтаСП, що видав повістку;
- мета виклику;
- місце, день і час явки;
- підпис посадової особи;
- реєстраційний номер;
- роз’яснення наслідків неявки.
При усному оголошенні 4 березня військовослужбовець назвав лише дату явки і попередив про кримінальну відповідальність. Ні місця, ні часу явки, ні найменування установи – нічого з переліку не прозвучало. Крім того, у самому тексті повістки не було зазначено ні часу явки, ні військової частини призначення.
Акт про відмову від отримання повістки суд визнав недопустимим доказом – його підписали лише зацікавлені особи (самі військовослужбовці, які вручали), без жодного стороннього свідка.
Чому релігійні переконання не стали головним аргументом
Тут важливий момент, який легко пропустити. Суд міг би довго досліджувати питання свободи совісті й віросповідання – статтю 35 Конституції України, статтю 9 Конвенції про захист прав людини, статтю 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Все це є в тексті вироку.
Але виправдувальний вирок за ст. 336 КК України суд виніс не через переконання обвинуваченого. Підставою стала відсутність самої події кримінального правопорушення – тобто обвинувачення не довело, що людина отримала дійсні повістки з усіма необхідними реквізитами і без поважних причин не з’явилася.
Кримінальне провадження побудоване на принципі: “поза розумним сумнівом”. Стандарт доказування дуже високий. І якщо хоч один ключовий елемент складу злочину не доведений – обвинувачення розсипається. Стаття 62 Конституції України та частина 3 статті 373 КПК України прямо кажуть: обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях.
У цій справі обвинувачення не змогло довести належне оповіщення. Ні перша, ні друга повістка не відповідали вимогам закону – або через прострочення, або через неповноту змісту.
Що це означає на практиці
Вирок Широківського районного суду – хороший приклад того, як процесуальна форма захищає людину не менше, ніж матеріальне право. Навіть в умовах воєнного стану і мобілізації держава зобов’язана діяти в межах закону. Стаття 19 Конституції України каже прямо: органи влади діють лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами.
Якщо повістка вручена після того, як строк явки вже минув, – вона недійсна. Якщо при усному оповіщенні не оголошені всі обов’язкові реквізити – оповіщення не породжує юридичних наслідків. І якщо акт про відмову складений без сторонніх свідків лише зацікавленими особами – він не є належним доказом.
Кожен з цих моментів окремо міг би не вирішити справу. Але разом вони позбавили обвинувачення доказової бази, достатньої для засудження.
